Розкажу одну історію про Голокост. Точніше, про вшанування пам’яті жертв. Моралей в ній може бути десять, а може й жодної.

Отож, Західна Польща, липень 1998 року. Лісовий табір для підлітків Korczakowo біля містечка Осьно-Любуське. Традицію виїжджати сюди щоліта зі своїми вихованцями започаткували педагоги з Познаня, Валбжиха, Кракова вже понад 50 років тому, пише у своєму блозі редактор НВ Олег Шама.

Читайте також:  Світ вшановує пам'ять жертв Голокосту

Взагалі, такі спільноти популяризують ідеї Януша Корчака і, коли є нагода, влаштовують доброчинні акції. Вони є по цілій Європі, навіть в Росії. А в Києві корчакіський рух започаткувала Світлана Василівна Петровська в 1990-х.

Того року це була моя перша поїздка до Korczakowa з нашою делегацією.

Посеред сезону до нашого польсько-українського наметового вулика долучається команда підлітків із Ізраїлю. Дітвора швидко порозумілася між собою, і все було чудово. Бо тут сосни, озеро з каяками, цілими днями всі задіяні в різних гуртках-змаганнях, увечері – вогнище з піснями.

Аж ось у неділю – батьківський день. Українців, ізраїльтян і тих поляків, до кого не змогли приїхати рідні, посадили дивитися фільм Анджея Вайди "Корчак". З VHS-магнітофону, по звичайному тєліку, польською, з англійськими субтитрами.

Хвилина так 20-та перегляду. Саме починається жесть із гетто.

Наші і польські діти терпляче втикають в екран. А ізраїльтяни гуртом піднялися і, не відходячи далеко від решти глядачі, почали грати у волейбол.

Світлану Василівну, керівничку нашої групи, це жах як обурило. Вона дитиною пережила війну, а частина її рідні лежить у Бабиному яру. Ми це знали, і добре її розуміли. Але зауваження – "Кошмар! Это же ваша история!", – пролетіло повз вуха волейболістів.

Читайте також: В Україні створили пошуковий портал з документами про загиблих під час Другої світової

В родинах кожного з них, я впевнений, хтось загинув, як у фільмі Вайди. Якщо не у варшавському гетто, то десь іще.

Але я не впевнений, що хтось би змусив їх дивитися досить важке кіно про це.

Не знаю, чому? Можливо через те, що вони вже наслухалися цих історій в школах чи вдома? А сюди приїхали відпочити… Може скорботою – якщо вже чесно – не живуть щодня, та ще й за розкладом? А можливо через те, що вони – діти-онуки вже переможців? У тих постійних війнах з мусульманами.

Але один веселий – можна сказати, цивілізаційний – ізраїльтяни нам утнули. Вони, як приїхали, одразу пішли до міста і закупились освіжувачами. Бо в таборі були біо-туалети, і в літню спеку вони нормально давали про себе знати. Ніхто з поляків чи наших – хоч діти були й з небідних сімей, а дехто й з професорських – до того не додумався. А ізраїльтяни перед тим, як заходити до вбиральні, сміючись, випускали по пів балончика морської свіжості. Під схвальні вигуки решти таборян.

Скажете, це речі різного порядку? Можливо. Але це про те, що буває, коли тягти пафос у побут. Чи сьогодення підміняти минулим. І потім дорікати комусь за неповагу.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube