Постер до стрічки "Віддана"

Для режисера Антоніо Лукича – це дебютний повнометражний фільм, як і "Віддана" для Христини Сиволап, але вже з перших днів прокату в Україні режисера почали називати молодим Фелліні, пише письменник Остап Українець у блозі для сайту "Букви".

Українські глядачі вже більш-менш зійшлися на тому, що українське кіно можна більше не хвалити просто за те, що воно українське. А подекуди, "український фільм" навіть для запеклих патріотів домашньої продукції поволі перестає бути причиною негайно купувати квиток до кінотеатру. Тим дивніше, коли відразу два українські фільми з прем’єрою в один день вистрілюють настільки гучно, що збурюють кількаденне обговорення в соцмережах, провокують появу десятків рецензій навіть на платформах, які оглядами фільмів займаються раз в ніколи.

И навіть, коли ажіотаж від того, наскільки ці фільми прекрасні, починає вщухати – оливи до вогню підливає друга хвиля відгуків і оглядів, цього разу – від людей, котрим вони не сподобались, або сподобались, але далеко не без "але". Тим краще, коли всю цю реакцію збурюють дві абсолютно різні, але при цьому надзвичайно близькі в багатьох сенсах картини. Нарешті ми можемо аналізувати українське кіно, не ризикуючи видаватись недостатньо патріотичними (здебільшого).

"Віддана" стала більш гучною прем’єрою – і через масштаб, і через літературне першоджерело і – як з’ясувалося – через трейлер з нотками еротики. Виявилося, що всі три фактори ставали як плюсом, так і мінусом картини – залежно від того, чого ви чекали.

Читайте також: Український кінобум. Січень 2020 – найкращий місяць в історії кіно?

Літературна основа фільму, роман Софії Андрухович "Фелікс Австрія", бавився переважно з психологічною модерною прозою періоду зламу століть, а конкретно – з драмою жіночої долі та феміністичною проблематикою, котра тоді щойно виходила на сцену. Ця тематика вельми складна для кіноадаптації. Психологічна проза є і завжди буде найменш гнучким матеріалом для екранізації, переважно через те, що словесно виражений внутрішній світ героїв неможливо буквально передати кіномовою.

Кінематограф застосовує принципово іншій набір інструментів, а якісна екранізація психологічної прози вимагає дбайливого аналізу книжки. Творцям такого фільму необхідно зрозуміти, як працюють літературні прийоми і які засоби кіномови можуть давати схожий ефект. Це складно, це вимагає величезних зусиль, а найважливіше – величезного досвіду, якого наші кінороби здебільшого не мають. Але команда, що стоїть за "Відданою", чесно спробувала.

Історія розгортається у Прекрасну епоху в Станіславові. Перед нами постає складний, не надто любовний трикутник між докторівною Адел Анґер (Олеся Романова), її чоловіком Петром Сколиком (Роман Луцький) та русинською дівчиною Стефою Чорненько (Маріанна Янушевич). Стефу взяв на виховання доктор Анґер після трагічної загибелі її батьків, і тепер, через два десятки років, ніхто не знає, яке місце в цьому світі має займати дівчина. Вона виконує роботу служниці, але живе з ними на правах сестри чи дуже близької подруги.

Сама Стефа ставиться до Адель як до несамостійної дитини, і вся її поведінка, зокрема й гастрономічний шал (фільм пропонує просто несамовите фуд-порно), її надмірна дбайливість, жертовність та постійне відчуття, буцім її не цінують, створює враження, що перед нами добра і ледь маразматична бабуся, ув’язнена в тілі двадцятирічної дівчини. Стефа не шукає свого місця в цьому світі – вона його зумисне не знаходить. Всі її стосунки з іншими персонажами настільки химерні, що їх складно назвати правдоподібними. Але ми дивимося на світ саме очима Стефи, і те що ми бачимо – її розуміння Станіславова й ширшого світу, в якому вона живе. І приблизно тут багато в кого почалися проблеми з фільмом.

Місто, мікрокосм героїні, виглядає доволі-таки штучно, явно видно, що це павільйон, а не жива зйомка, через це сам Станіславів упізнається лише на загальних планах, котрі зробили документально точно. Але це не проблема творців фільму – сьогодні в Україні майже немає історичних локацій, де можна знімати таке кіно. Зрештою, ми говоримо про світ, який героїня створює в своїй голові.

Тому і певна казковість декорацій, і навіть відчуття нещирості середовища, в якому вона існує, може працювати на користь центральної ідеї – тут питання лише в тому, чи хочете ви розглядати зриму штучність декорацій як мінус фільму, а чи радше як сюжетно важливу умовність (до рівня "Доґвіля" в цьому сенсі "Відданій", звісно, далеко). Спеціалісти з того періоду кажуть, що з костюмами, зачісками й побутом теж не все гаразд, але фільм цілиться на те, щоб створити естетичне враження, а не зображення доби – і справді виглядає як візуально цілісний казковий світ, схожий на гіперестетизовані картини Жана-П’єра Жене.

А казковий світ, виявляється, багато кого насторожив. Балакучі портрети мали б доволі яскраво натякнути, що ми бачимо світ таким, яким його бачить Стефа – а вона говорить з портретами та, природно, уявляє, як ті їй відповідають. Її світ працює за її правилами, тому таким речам дивуватись не випадає. Люди, котрі читали роман, звикле зауважують, що рівень психологізму в екранізації близько не рівняється з книжковим. Мовляв, балакучі портрети, літаючі лини – та й по всьому.

Але фільм не варто читати так, як читається книжка. Основний інструмент, який був у руках творців фільму – це монтаж. Побудова і поєднання кадрів. Переходи від однієї локації до іншої зроблено хрестоматійно – через панорамні відбитки. Але всередині самих сцен трапляються переходи й склейки, які дуже чітко відбивають психіку головної героїні, те, як вона віддзеркалює і викривлює дійсність, тому претензія до того, що картина "фрагментарна" радше невиправдана. А от хто нарікав, що у фільмі мало еротики – той сам собі винен. Фільм не еротичний, не мав бути еротичний і ніколи ним не був. Усі два епізоди з ню демонструють радше психологічні нюанси взаємин Стефи з Адель і Петром, ніж голі груди зацікавленій авдиторії.

Біда хіба в тому, що яскравих склейок і монтажних переходів злочинно мало. Їх могло би бути більше – тоді вони й сприймалися б дещо природніше, і краще передавали б те, що мали передавати. Можливо, творці боялися надто занурюватися в сюрреалістичні прийоми. Можливо, не мали більше ідей для таких переходів.

У кожному разі, на фінал цього запалу дещо не вистачило. Кульмінаційний епізод існує радше всупереч решті фільму і робить абсолютний мінімум – розкриває фінальний поворот. Але після кількох одкровень, із яких ілюзії Стефи починають ламатися, кульмінація кудись зникає. Немає вибавлення після точки граничної напруги, лише лаконічне кіноречення "насправді все було так". І це прикро, бо виглядає, ніби творці фільму, котрі з такими зусиллями робили це складне полотно цілісним, спіткнулися просто на фінішній прямій.

Через це другорядні сюжетні лінії, котрі задають центральну інтригу, починають сприйматися трохи прісніше. Сюжет здебільшого існує осторонь внутрішнього світу головної героїні, його роль суто інструментальна. Тому фінал, хоч і відповідає на всі питання, не викликає відчуття того, що нарешті все зійшлось воєдино. Радше думку "все відбулося заради цього епізоду".

"Мої думки тихі", котрі увірвалися в український кінематограф чи не занадто гучно, як на фестивальне кіно, "Віддану" нагадують дуже мало. І водночас мають підозріло багато спільного.

Для режисера Антоніо Лукича це також дебютний повнометражний фільм, як і "Віддана" для Христини Сиволап, і вже з перших днів прокату в Україні режисера почали називати молодим Фелліні. Небезпідставно. Також при перегляді згадуються "Серйозна людина" братів Коенів, "Все ясно" Лева Шрейбера, "Не журись!" Георгія Данелії, а ще, правду кажучи, кожен фільм у жанрі роуд-муві з елементами комедії, який вам доводилось бачити. Можливо, річ у тім, що всі роуд-муві неминуче об’єднані центральним елементом – дорогою.

Тут у дорогу вирушає молодий звукач (Андрій Лідаговський), котрий має зібрати звуки тварин Закарпаття. Звісно ж, наприкінці дороги його має чекати ультимативна мета – спів рахівського крижня. Несподіваним ускладненням на шляху виявляється мама (Ірма Вітовська-Ванца), котра вирішує провезти свого сина Закарпаттям і допомогти йому погнатися за мрією – переїхати в Канаду – дорогою нав’язуючи власні мрії про його життя.

Як і більшість дорожніх фільмів, "Мої думки тихі" демонструє калейдоскопічну комедію ситуацій, нашаровану на спокійний і меланхолійний сюжет. Це історія двох людей, котрі в спільній подорожі переосмислюють цінності, з якими в неї вирушали, та по-іншому починають ставитись до мети, яка змусила їх вирішити в мандрівку. Тому не варто сприймати цю картину як комедійну – тоді з’являється спокуса бачити лише осібні скетчі, смішні самі собою, але не зв’язані в суцільне полотно. Якщо чекати від стрічки комедійного наратива (рух від гіпертрофованої проблеми до щасливого фіналу), ви, безумовно, розчаруєтесь.

"Мої думки тихі" – про рух людей всередині власних дрібних проблем, які жодним чином не впливають на світ навколо. У цього світу свої проблеми і йому байдуже на героїв. Це історія взаємної терапії двох людей, котрі не можуть подорослішати. Тому й гумору в звичному сенсі тут немає, бо майже немає жартів – є лише комедія ситуацій, породжена особистими мікротрагедіями. Тільки ж ці трагедії настільки камерні, настільки замкнені в тілах головних героїв, що ми можемо дозволити собі з них сміятися, і тільки наприкінці, коли всі акумульовані проблеми починають вириватися, коли про них починають незграбно говорити, а не просто незграбно переживати на екрані – ми відчуваємо дискомфорт і зі свого боку. Делікатні "жарти без жартів" підводять нас куди ближче до проблемної свідомости героїв, ніж нам того хотілося б.

Але самої тільки історії для створення хорошого фільму в цьому жанрі недостатньо. Хліб з маслом кожного "дорожного" фільму – це його ненав’язливість, вміння працювати не з пафосом, а з автентичністю. Герої повинні переживати проблеми як власні, а не як те, що має разом із ними переживати глядач у залі. От приблизно тут з’являються порівняння зі "Все ясно" чи "Не журись!"

Хоч картина, звісно, не цурається гіпербол (та що там, зріст головного героя сам собою гіпербола), кожна з них виглядає радше прикрою недоречністю, ніж поставленою сценою. Відбивки, котрих тут геть небагато, надзвичайно влучні, вони працюють саме на атмосферу побутової присутности в місті – фото на тлі сакур, безхатьки, що порпаються на смітниках, бомбили, що спокійно виглядають клієнтів.

Читайте також: Українська стрічка "Мої думки тихі" за два тижні у прокаті зібрала понад 5 млн грн

Таке враження, що у фільмі немає декорацій, а є лише двоє героїв, котрі потрапляють у плин життя справжніх людей. Акторська гра також працює саме на це – жодної театральности. Герої дозволяють собі бубоніти під ніс, бурчати, з’їдати звуки. Словом – звучати, як живі люди. І коли в кадрі з’являються закарпатські верховинці, що спілкуються вкрай незрозумілим діалектом – вони справді ним спілкуються. Цей фільм не потребує кривлянь чи пластикових віночків, бо так сталося, що життєва рутина в умілих руках також буває комедійним засобом.

І попри колосальну фабульну відмінність, "Мої думки тихі" та "Віддана" виявляються разюче подібними. Обидві картини розповідають про примар минулого, про страх майбутнього, про властивих кожному внутрішніх демонів і про те, наскільки складно визнати правду.

Обидва фільми – про крах ілюзій і про потребу приймати дорослі рішення. Надзвичайно українська проблематика. А ще, звісно, обидва фільми деякі глядачі помилково вважали чимось геть иншим.

"Віддана", хоч і містить еротичні сцени, все ж не еротика. "Мої думки тихі", хоч і змушує реготати на весь голос, все ж не комедія.

Єдине, що їх справді відрізняє – відкритий і розмірений фінал "Думок" набагато більше нагадує реальне життя, ніж зім’ята остаточна крапка у "Відданій". Назагал метафорична "Віддана" завершується вкрай реалістичною крапкою. Назагал реалістичні "Мої думки тихі" завершуються невигадливою, проте надзвичайно влучною метафорою.

Якщо після перегляду обох фільмів і напрошується якийсь висновок, то він у тому, що в реальному житті значно більше метафори, ніж реальности.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube