Естетичний атракціон з гастрономічними нотками – рецензія на українську стрічку "Віддана"
Постер до фільму "Віддана"
Короткий відгук: Фільм "Віддана" – перша нормальна відповідь на питання "Де ти з'їси ці лини"...
Довгий відгук: Я чекав фільму "Віддана" передовсім як естетичного атракціону fin de siecle (радикальні творіння чи "плоди" наприкінці старої ери – Ред.) з гастрономічними нотками і нагоди побачити бодай імітацію Станіславова того періоду з дистанції ближчої, ніж на поштівках. Я це отримав. З такою лихвою, що це один із тих українських фільмів, які я справді хочу переглядати в майбутньому, коли призабуду. Вірніше, отримав не зовсім це, але залишився задоволеним і попри невтілені сподівання. Відразу кажу – говоритиму про фільм і тільки про фільм, без огляду на першоджерело.
Творці за свої 60 мільйонів гривень (2,5 млн доларів проти 13 млн в "Амелі" та 56 млн у "Довгих заручинах") зробили просто титанічну роботу і в сенсі декорацій, і в сенсі костюмів, і в технічному плані.
Імітація міста зламу століть – абсолютно досконала. Видно контраст із нашими-таки "Шляхетними волоцюгами", котрих знімали в "живих" декораціях, а не в спроєктованих для фільму сет-апах.
Тут відчувається художня умовність простору, його чітка несправжність і казковість, але ця художня умовність і несправжність безшовна. Немає контрасту між художньою умовністю інтер'єру Чернівецького театру, де знімали одну з перших сцен, художньою умовністю будинку Аделі та художньою умовністю вулиць.
Читайте також: 8 причин подивитися український фільм "Віддана"
Всі локації фільму – один живий і насичений світ, об'єднаний чіткою естетичною домінантою. Знаю, що людям, котрі займаються сецесією, фільм видався надто ґлянцевим і прилизаним і хотів би побачити якісний розбір. Але я чекав чітких естетичних акцентів і я їх отримав, тому на справлений ефект не нарікаю. Хіба от Станіславів тут присутній хіба на панорамах, але з цим уже нічого не вдієш.
Робота оператора, освітлювача, художника-постановника та режисера монтажу регулярно викликає захват. Мало просто створити естетично привабливі декорації, з ними потрібно працювати так, щоб вийшов фільм. Тут працюють.
Кілька епізодів зняті буквально блискуче. Настільки блискуче, що безшовні переходи між планами тут інтегровані в наратив і виконують сюжетну функцію. Не всюди, але зо п'ять разів за фільм я казав "нічого собі" просто від того, як автори працювали з екранним матеріялом.
Раніше мої улюблені зразки роботи з планами і кадром стосувалися знятого Куароном третього "Гаррі Поттера". "Віддана" багато в чому наближається саме до нього – і безшовними переходами, і їхньою інтегрованістю в сюжет.
Якщо ви любите спостерігати не тільки за тим, що каже фільм, а й за тим, як він це каже – вам зайде.
До речі, про сюжетну функцію. Хоч дуже складно говорити про реалізацію сюжету там, де є літературне першоджерело. Але я знаю не так багато фільмів, де центральна інтрига тримається не на тому, що відбувається, а на тому, що, ймовірно, відбулося в минулому, тож це також безумовно сильна сторона.
Ставити під питання реальність головного героя - уже доволі клішований мотив, але тут справа не в тому, що реальне, а що ні. Стефа живе в Аделі та її чоловіка Петра, і ніхто з них не знає, хто їм Стефа – служниця, сестра, далека родичка? Мені місцями видавалося, що у фільмі Стефа найбільше нагадує дорогу сімейству рабиню зразка античного Риму. А потім, ближче до останньої чверті фільму, якщо ви пильно дивилися, починаєте розуміти, наскільки не класова природа цього конфлікту. І наскільки модерним, а не постмодерним, за своїм духом є центральний коментар "Відданої".
Конфлікт між Стефою та Петром, котрий страшно дратує на початку, насправді виявляється одним із найсубтельніших конфліктів українського кіно загалом (до того ж, у ньому лише одна сторона). Повноцінно я його провідчував аж після сеансу, коли почав обдумувати картину. Стефа як персонаж справді тривимірна.
Але дратує далебі не один конфлікт. Роман Луцький у ролі Петра Сколика виглядає так, ніби в себе вдома, Маріанна Янушевич у ролі Стефи мені постійно нагадувала Епоніну з останніх "Знедолених" і також чудово виглядає на екрані. А от Олеся Романова... Я не знаю, чи вона мені справді не подобається. Так, вона злить, оскільки ти бачиш фільм очима Стефи, тому Аделя повинна злити. Олесі Романовій не личать декорації цього фільму, вона в них виглядає надто сучасно і цілий фільм годі позбутися думки, що перед тобою б'юті-блоґерка. Проте злить саме Аделя, а не намагання Олесі Романової злити тебе в ролі Аделі. Майже завжди.
Читайте також: З усмішкою про важливе. Чому ми маємо пишатися українською комедією "Мої думки тихі"
На жаль, наскільки б ролі не личили персонажам, коли-не-коли прострибує щиро запоротий дубль, абсолютно недосказана репліка, недоречна павза там, де її абсолютно не треба. Не часто, але більше, ніж необхідно. Можливо річ у тому, що це перша повнометражна робота Христини Сиволап і вона сама зізнавалася, що її вік (28) був причиною кількох не найліпших ситуацій на майданчику. Можливо, причина інша. Але запороті дублі таки були, через кожного актора першого та другого плану (крім малого Фелікса) хоч раз та доводилося перечепитись.
Щодо акторів і гри ще два нюанси: багато кому не подобався отець Йосиф, але якраз він, котрий так недоладно виглядає в кадрі, ідеально представляє свого персонажа – недоладного, незграбного, постійно недоречного, на котрому навіть його власна борода виглядає неприродно. Його присутність у фільмі абсолютно виправдовує його сюжетне становище та його становище в голові Стефи. Натомість його дружина... просто не сприймається. Акторка цілком не відповідає власній історії (хоч її там мізер), тому на екрані я в ній бачив хіба певний ерзац, покликаний заповнити місця сценарію своїми репліками. Я підозрюю, яка мала бути її екранна функція і яку саме жінку вона мала грати, але їй це відверто не вдалося. Або ж я щось геть не те підозрюю.
А от прокляття українських фільмів нікуди не ділось. Якщо в нас є юдейські чи ромські персонажі – їх однаково гратимуть українці, хоть ти встрелься. І це дуже сумно. На щастя, з них не зробили буфонадні стереотипи, але це річ, яка мала б існувати сама собою, а не плюс, за який треба хвалити.
Між тим, на початку я згадав "Амелі" та "Довгі заручни" не просто так. У візуальному сенсі фільм страшенно нагадує авторські роботи Жана-П'єра Жене, котрого я ніжно люблю. Звісно, переважно саме пізні роботи, коли він відійшов від шванкмаєрівщини і зізнань у коханні Гільяму та випрацював свій стиль, який можна назвати "гіпертрофований естетизм".
"Віддана" як витвір кінематографу нагадує саме "Un long dimanche de fiançailles" – із не настільки динамічним сюжетом і значно міцнішим психологізмом.
Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter
Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки