Актор Андрій Лідаговський (зліва) і режисер Антоніо Лукіч

Колективна (вже) реакція на початкову сцену фільму "Мої думки тихі" як зайву або непотрібну породжує різні тихі думки. Завжди інтригує, як, із якими сподіваннями люди дивляться кіно, який мають бекґраунд, як оцінюють ту чи ту сцену, та все ж я не розумію, чому саме ця сцена зайва й непотрібна.

Структурно в цьому інтро проявляються три головні мотиви, які потім проходять через увесь фільм: застрягла в болоті нога, зуб й очікування дива. Їх можна розгортати в якісь глибші сенси та метафори, але це не моє завдання. Крім того, цей релігійний, "католицький" мотив неможливо викинути з фільму ще й тому, що він перегукується з фінальним епізодом у костелі. У композиції він відіграє роль вступної притчі, моралі, яка знаходить втілення у структурі фільму і, головне, в його фіналі. Знову-таки, досить згадати лише зуби й ноги. Там немає "обриву", "нелогічності" та "зайвини".

Читайте також: З усмішкою про важливе. Чому ми маємо пишатися українською комедією "Мої думки тихі"

Навпаки, інтро показує, що нема нічого нового під сонцем: людина нібито змінюється з часом, але в ній усе одно залишається дитяча віра в диво – хоч у вигляді молочного зуба Спасителя, хоч у вигляді звуку рахівського крижня, який може кардинально змінити твоє життя.

Притча на початку фільму не новий прийом. На згадку, наприклад, приходить фільм братів Коенів "Серйозна людина" (2009), у якому сучасна історія починається містичною хасидською притчею в чорних тонах про умовне XVIII століття. Як пов'язана ця притча з самим фільмом, теж одразу не зрозуміло, але якщо глибше подумати, то все якось стає на свої місця, і задум сценариста, втілений режисером, стає зрозумілим. (Подивіться, якщо не дивилися. Гарний фільм.)

Читайте також: Український кінобум. Січень 2020 – найкращий місяць в історії кіно?

Я не вважаю, що зв'язок першої сцени "Моїх думок тихих" із цілим фільмом не можна інтерпретувати глибше: можна й далі інтерпретувати до нескінченності, але мало би вистачити цих структурних елементів, аби не розцінювати це інтро як зайве та непотрібне.

І взагалі, в мистецтві немає нічого зайвого й непотрібного. Все відіграє свою роль. Навіть те, що здається вам зайвим і непотрібним. Ми, глядачі, не для того, щоби відкидати та зневажати структурні елементи закінченого твору, бо не ми його автори. Це їхня справа. Ми для того, аби знайти між ними зв'язок. А який саме зв'язок – це вже наша справа.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube