П’ять років тому, 12 лютого 2015 року, учасники "нормандської четвірки" підписали другі Мінські угоди – документ, який повинен був вирішити конфлікт на Донбасі. Навіть у день, коли "Мінськ-2" укладали, багато спостерігачів і в Україні, і в Росії, і на Заході висловлювали серйозні сумніви щодо можливості його реалізації. І виявилися, що цілком мали рацію, буквально з першого пункту, пише Віталій Портников для "Белсат". Але тоді виникає питання: а для чого тоді взагалі ці угоди підписували, в чому сенс компромісу, який насправді нікого не влаштовує?

Відповісти на це питання просто – у мить підписання угод вирішували насамперед тактичні завдання. Україні будь-що потрібно було припинити російський наступ на Донбасі. Якраз під час зустрічі президентів Петра Порошенко, Володимира Путіна, Франсуа Олланда й канцлерки Анґели Меркель йшли важкі бої біля залізничної станції Дебальцеве (за угодами її вважають українською, але за фактом продовжують контролювати загарбники).

Західним посередникам важливо було зупинити гарячу фазу конфлікту та змусити Кремль погодитися із планом припинення військових дій і територіальної реінтеграції України. А Росії було важливо, щоб Україна визнала "особливості" окупованих територій і зобов’язалася зафіксувати цей особливий статус на законодавчому рівні.

Набір пасток для кожної зі сторін

За ці роки не виконано практично нічого, про що тоді домовлялися. Росія не відвела важкі озброєння, не звільнені полонені (хоча в угодах ідеться про обмін всіх на всіх), немає жодних ознак можливого виведення військ і створення умов для виборів. Український парламент ухвалив і кілька разів продовжував – востаннє вже при президентові Володимирі Зеленському – закон про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей. Але цей закон так і залишається порожньою формальністю – у Росії ніхто не збирається забезпечувати український контроль над окупованою територією.

Читайте також: Не варто розраховувати на нову нормандську зустріч. Й ось чому

Більше того, відбувається інтенсивне "державне будівництво" на Донбасі за придністровським або абхазьким зразком. Після перемоги Зеленського на виборах у Києві заговорили про необхідність змінити Мінські угоди, але із цим категорично не згодна Росія.

Чому ж тоді Мінські угоди продовжують діяти, і сторони наполягають на тому, що цей документ – основа для врегулювання на Донбасі? А тому, що це не угоди, а набір пасток. Для кожної зі сторін.

У кого першого здадуть нерви?

Захід фактично обґрунтовує продовження санкцій проти Росії невиконанням Мінських угод. А, оскільки ніякого натяку на можливість такого виконання немає, санкції Європейського Союзу продовжують по суті автоматично ось уже п’ять років поспіль. І, незважаючи на те, що кожен раз при цьому виникають побоювання, що цього разу ЄС уже напевно відмовиться від своєї санкційної політики, насправді цього не відбувається. Це пастка, яку спорудила для Путіна Меркель укупі з Олландом.

Росія в Мінських угодах визнала не тільки територіальну цілісність України на Донбасі, а й те, що ніяких "народних республік" у регіоні формально не існує, що "особливий статус" при відновленні українського контролю отримають лише окремі райони Донецької та Луганської областей, а не якісь державні утворення. І що для цього з регіону повинні бути виведені іноземні війська, а вибори в місцеві органи влади повинні проходити під українським контролем. Це пастка, яку для Путіна спорудив Порошенко.

Читайте також: Портников пояснив, чому найближчим часом ніякого нормандського саміту не буде

Україна погодилася з тим, що окуповані Росією території відрізняються від інших її регіонів не тільки тим, що вони окуповані, а й тим, що мають право на власні відносини із сусідніми регіонами Росії, "мовне самовизначення" і навіть формування власної "народної міліції", на яке Київ не може вплинути. І що жити ці райони повинні за особливим законом. Це пастка, яку для Порошенка підготував Путін.

Існування в усіх цих пастках одночасно – і є Мінський процес. І не можна сказати, що таке існування всіх влаштовує. Консенсус якраз і полягає в тому, що воно не влаштовує всіх.

Захід хоче, щоб Росія пішла з Донбасу, а українська територіальна цілісність була відновлена. Україна – територіальної інтеграції та миру. Росія – збереження контролю над Донбасом і встановлення контролю над усією Україною.

І питання тепер у тому, у кого першого вичерпається терпіння, у кого здадуть нерви. Європейці відмовляться від санкцій? Росія – від "народних республік"? Україна – від суверенітету? Кожна така відмова дійсно поховає Мінський процес і зробить самі угоди абсолютно безглуздими. Питання тільки в тому, що стане альтернативою такій відмові – нові угоди або нова війна?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube