Спробуйте пригадати таку мить: у класі триває урок, ви, за якоюсь із парт, сумлінно працюєте над завданням. Раптом, на мить підвівши голову від зошита, поглядом зустрічаєтеся із класиком. Понад дошкою, майже в кожному шкільному кабінеті, висів портрет когось із великих: Тараса Шевченка, котрий дивився з-під нахмурених брів на перші парти; Івана Франка, котрий згори позирав на останні, – або, як у мене, Лесі Українки, яка взагалі, здавалося, гляділа у вікно. Той погляд учня на класика щоразу давав щось своє: підказку в рішенні чи, навпаки, сумнів у складеному, та головне – повне відчуття діалогу з обличчям на портреті у вишині.

У світовій історії є чимало прикладів, коли, крім поезії, своїй країні поети залишають більший дар – дух народу. Націю, яка здатна пройти пітьму колоніальних років, політичних сумнівів, великих зрад, повторюючи, як молитву, словесні заповіти... Роберт Бернс, котрий зберіг голос Шотландії; Адам Міцкевич – голос Польщі в тенетах Російської імперії; Тарас Шевченко – батько новітніх українців. А ще Іван Франко й Леся Українка. Такі поети завжди страждають за життя, бо зовнішній ворог знає їхню силу. "Спочатку було Слово", – стверджує Біблія, або й сам Бог. І те слово в полон не взяти, якщо воно народилося в серці великому, що потім живитиме всю спраглу країну.

Читайте також: Луна-камера, фейки й постправда: про це писала ще Леся Українка

"То чим прославилася ваша Леся Українка?" – запитує мене британський документаліст Тоні Палмер під час останнього візиту на Волинь. У його творчому доробку десятки фільмів про великих: Марію Каллас, Ігоря Стравинського, Ріхарда Вагнера, Бенджаміна Бріттена. Я розповідаю йому про драми й поезії, розум і сміливість, хворобу та любов, мандри й безсмертя... "Так, так, – каже він, – я розумію, одна із головних ваших літературних постатей, як Шекспір для англійців. Хочу почитати про неї в контексті часу, в який вона жила". І я шукаю відповіді в інтернеті, а він мовчить. Стаття у "Вікіпедії", стаття у "Британіці" на кілька коротких параграфів – і жодної біографічної книжки англійською. "То як же ви розкажете про неї світові?" – запитує мене, без того спантеличену, британський режисер і продовжує розмову історією про музичний фестиваль у Зальцбурзі.

1920 року, відразу після завершення Першої світової війни, саме існування Австрії як держави було під питанням. Тоді група із п’яти чоловіків, зокрема композитор Ріхард Штраус, вирішила започаткувати фестиваль музики та драми в рідному місті іншого великого композитора – Моцарта. Так не лише Зальцбург, а й уся Австрія повернулася на мапу Європи повноцінною країною з автентичною культурою. "Маленькі прапорці фестивалю зробили свою справу. Ми тут, ми – Австрія, повторювали вони всім, доки зрештою світ не погодився..." Містер Палмер закінчив свою розповідь, подивився на мене з-над окулярів і запитав: "Хіба вам такого не треба? Хіба Леся Українка не була б таким прапорцем? У добу фемінізму, інтересу до України? Тільки як світ про неї дізнається, якщо ви – не розповідаєте?"

На сайті Goodreads, який є соціальним додатком до найбільшого книжкового магазину Amazon, є гілка обговорень. Англомовні іноземці, без українського коріння, радять одне одному, де почитати твори Лесі Українки англійською, більшість яких – переклади ще радянських часів. В Україні ми любимо рахувати кількість мов, якими перекладено хоч по віршу видатної письменниці, любимо рахувати сторінки в томах повного зібрання її праць, забуваючи головне – читати, собі та світу.

Читайте також: Сталева ніжність великої душі: Леся Українка була приречена на постійну боротьбу

"Я, на жаль, належу до письменників почитаємих, але не читаємих", – казала ще за життя сама Леся Українка. Сучасна українська масова культура повторює цю програму. Здається, головним завданням є навчитися почитати, а не читати. І в діалог між письменником і читачем починають втручатися неживі напівкомуністичні хрестоматії та прісні індексовані тлумачення. Й отой діалог, що буває намітиться, стихає. І світу таке теж нецікаво.

Під час відвідин музею Лесі Українки в університеті, названому на її честь, я почула фразу, якою можна виправити всі хрестоматійні помилки. Не знаю, чи пригадає ці слова сама очільниця музею Тетяна Ярославівна Данилюк-Терещук, бо вона та її команда завжди розповідають про Лесю тисячі живих цікавостей, часто повторюючи головне: "Про це нам краще скаже сама Леся", – і цитують її листи та твори з неймовірною любов’ю, знанням і без оцінок.

Світові варто дізнатися про Лесю Українку не хрестоматійну, із набором дозволених іще радянською критикою емоцій, а справжню. Нехай учні у школі, батьки вдома, читачі за кордоном почують її голос. Нам залишається перекладати, обирати якісний папір і не шкодувати грошей на те, щоб Лесі було багато – в хаті, в країні, у світі.

P. S. Якщо на вже згаданому сайті Goodreads ввести в пошук фразу – "книжки про Шекспіра" (наголошу, не його авторства, а про нього), то перший же запит повернеться 250 пропозиціями. Від класичних біографій до путівників його містами, від контроверсійних історій про коханок до опису життя на Сілвер-стрит, а ще ж є художні фільми, документальні розслідування, десятки теорій змови та приспівів популярних пісень, футболки із принтами й паби, названі іменами його героїв. Бо голос національного генія має бути чутно звідусіль, чи не так?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube