Воістину життя є незрівнянно багатшим і часто несподіванішим за будь-яку теорію. Увесь майже тридцятилітній період відновленої української незалежності пройшов під акомпанемент суперечок між феміністками/феміністами й антифеміністами/антифеміністками (яких хоч і менше, на позір, ніж антифеміністів, та все ж чимало в Україні) про українську жінку-берегиню. Традиціоналісти, вони ж фактично й антифеміністи, доводили й доводять, що "справжня" (драстичне визначення!) українська жінка є берегинею родини-роду-народу. Тому її головне завдання – народжувати й бути обсадженою купочкою дітей, безперестанку займаючись їхнім вихованням і клопотанням коло власного господарства та чоловіка. І саме оте годування-доглядання-виховання всіх і вся навколо неї і є найголовнішим завданням і сенсом життя української жінки.

Колись авторці довелось вислухати одну із новітніх гендерних (слово, яке ще і до цього часу, попри вже майже 30 років його існування в українському суспільному просторі, діє на певну частину українських "володарів думок" як червона ганчірка на розлюченого бика) утопій в українському варіанті у виступі досить відомого тоді депутата-націоналіста, в якій він розповідав, що ідеалом українців посткомуністичного періоду має стати сім’я, де чоловік працює та забезпечує дружину й дітей. А дружина не працює, сидить вдома й займається знов-таки отим народженням-годуванням-догляданням-прибиранням. І при цьому бажано, щоб у "справжній українській родині" було би п’ять діточок – дві донечки та три синочки. Українська постколоніальна реальність швидко поставила жирного хреста на подібних утопіях, проте теоретичні суперечки про роль і завдання "справжньої" української жінки не вщухли і до тепер. Адже маємо приклад сусідньої Польщі, де така утопія завдяки націоналістам де в чому втілилася…

Читайте також: Російський снайпер убив військову ЗСУ. Її батько загинув на фронті, сестра воює, дочка лишилася без матері

Але в нас невблаганне життя стало на бік феміністок, які доводили, що "прекраснодушним мріям" про українку-берегиню в тому варіанті, про який йшлося вище, немає місця в сьогоднішньому житті. Жорстка потреба життя, а частой виживання перехідної доби примусили жіноцтво України не просто вийти на ринок праці, а часто брати на себе ролі, які навіть у фемінізованому державою (бо таки в СССР існував своєрідний фемінізм як політична державна практика) соціумі совєтської України вважалися чоловічими.

Здавалось би, тридцять років – достатній термін, щоб розпрощатися із різними утопіями, зокрема й із "берегинством" українського жіноцтва. Та недаремно мовиться, що шляхи Господні несповідимі. Якраз образ українки-берегині міцно засів у масовій свідомості. Можна сказати, що він припав до душі українському жіноцтву. Проте, о диво! Змістовне наповнення цього ідеалу радикально змінилося. Сьогодні берегинею називається українська жінка, яка воює зі зброєю в руках на Сході України. Чесно кажучи, я була заскочена та здивована до краю, коли почула в інтерв’ю однієї із очільниць бойового підрозділу твердження про те, що українська жінка завжди була берегинею, тому вона й повинна зі зброєю в руках оберігати свою Батьківщину. От вам й остаточне вирішення питання! Хто би міг таке передбачити? Хоча, якщо згадати опір тоталітарній системі, роль у ньому жінок, то нинішня ситуація має коріння в минулому…

А ти часом кількість жінок в українських Збройних силах за останні 10 років зросла у 15 разів. Сьогодні Україна майже досягла показників НАТО із представництва жіноцтва в армії, їх налічується вже 11% особового складу. Мова йде не лише про гендерну рівність у ЗСУ як кількісний показник жінок в армії України, а про рівні права та можливості жінок і чоловіків у ЗСУ, а також про досягнення чітких стандартів НАТО в секторі безпеки та оборони й у цьому питанні. Тобто реалізація гендерних принципів НАТО означає рівність як прав, так і обов’язків військовослужбовців незалежно від статі. Україна сьогодні не є учасницею Альянсу, але вона визнана країною-партнеркою. А гендерна політика НАТО поширюється не лише на членів Північноатлантичного Альянсу, але й на партнерів. Основою гендерної політики НАТО є Резолюції Ради Безпеки ООН щодо жінок, миру та безпеки за номерами 1325, 1820, 1888, 1889, 1960, 2106, 2122, 2422, 2467 і 2493.

Читайте також: Ставлення до ґендеру все більше стає маркером ідентичності

Постає запитання, як могло статися, що берегиня пішла в армію, адже берегиня й жінка-воїн – це приблизно як "гарячий сніг", тобто радикально протилежні речі. А втім саме життя сучасних українців "вивело" таку формулу. Яка практика може бути більш феміністською, ніж українка у військовому однострої? Можливо, мав рацію Бертран Рассел, один із найвидатніших інтелектуалів ХХ століття, філософ і математик, коли говорив, що чужа теорія, пересаджена на інший ґрунт, де вже визріли умови для її поширення, вдягає місцеві шати, щоб бути зрозумілою та сприйнятою в новому середовищі? І якщо так, то фемінізм – не "західна отрута" для нашого "цнотливого" суспільства, а вимога часу, яка важко, але неухильно прокладає собі шлях у життєвих практиках і головах сучасних українців. А можливо, річ у ментальності українського жіноцтва? Це про українську жінку В’ячеслав Липинський писав, що вона "живе казкою від тисячоліть", і якби не це, важко уявити, як жінка взагалі може витримати таку тяжку долю, яка випадає українці. Бо ж що то є, те берегинство, як не казка для дорослих?

Отже, як бачимо, коли мова заходить про берегиню в ЗСУ, то йдеться фактично про берегиню-феміністку, жінку-воїна, яка таким чином самореалізується. І недооцінювати цих жінок не варто, стверджуючи, як то часто можна почути від пересічних громадянин, особливо старшої генерації, що українська жінка пішла воювати, бо в країні не вистачає чоловіків, здатних захистити власну Батьківщину від агресора. Як на мене, це принизливо для наших захисниць. Адже вони нічим не гірші від воїнів-чоловіків. І за це їм – честь і хвала, не кажучи вже про глибоку вдячність!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube