З початку війни Росії проти України стало моветоном вітати українських чоловіків, а особливо військових, з Днем радянської армії, 23 лютого. Відмова від цього стала яскравим водорозділом між ворожим і своїм, радянським та українським.

Проте старі, радянські звички серед українців не так легко викорінити. Комуністичний патерналізм вказував, що нам святкувати і коли працювати – шанси встояти були нульові, пише Ірина Тишко спеціально для УП.Життя.

Значна кількість українців й досі святкують Новий Рік з Дідом Морозом та олів’є, а на 9 травня за старою традицією виходять на ходу до Дня перемоги, який в Україні офіційно не відзначають з 2016 року. Така ж ситуація з відзначенням "Міжнародного дня жінок", 8 березня.

Вже за тиждень до 8 березня по всій Україні дивним чином вмикається істерія "святкування". Маркетингова машина працює наповну, чоловіки натовпами бігають магазинами, щоб купити подарунки, жінки ж беруться за хатню роботу та планують святкове меню.

За традицією, зранку чоловіки встають раніше, щоб приготувати сніданок у ліжко своїй "берегині", а згодом викласти в соцмережі свіжі фото про свій "подвиг", згадавши про весну та красу жінок. Б’юся об заклад, що у своїй стрічці Facebook цього року нарахую до 20 таких фото!

Читайте також: Святкування 8-го березня: якщо не можна перемогти традицію, то її треба переінакшити

Це ніщо інше, як відтворення лицемірної радянської традиції, яка нагадує фіговий листок, за яким тоталітарна країна ховала усі реальні проблеми жінок і не лише їхні. Тоді вони мусіли працювати повний робочий день, виховувати дітей і водночас доглядати за домогосподарством, опікуватись родичами похилого віку. Цей образ "супержінки" й досі нас не покидає.

Також пропагувався культ матері, який розвинувся в СРСР за часів Сталіна, який не містив й краплі романтики, а мав сприяти збільшенню народонаселення. Цей радянський вірус й досі непоборений.

Ми щороку і вже не одне десятиліття відтворюємо "декоративні" радянські практики.

Разом з тим, не варто залишати поза увагою й фейки щодо 8 березня, які ширяться з року в рік, а часом виступають головними аргументами у колі патріотично налаштованих громадян.

Один з найяскравіших – це день, коли повії вийшли на демонстрацію, вимагаючи збільшення плати за свої послуги, і тепер в честь цієї події ми вшановуємо день жінок. Дивно, що цей міф й досі існує, адже більшість населення писемні та мають інтернет.

Також його відзначення прямо пов’язують з радянським минулим, згадуючи Розу та Клару. Проте варто відділити зерно від полови, нарешті!

Боротьба українських жінок за свої права триває не одне десятиліття. Помилково стверджувати, що ця боротьба – данина нав’язаній ззовні моді, примха чи забавка, чи, ще гірше – радянська традиція.

В Україні вперше на політичну акцію за свої права жінки вийшли ще за довго до встановлення радянської влади – у 1914 році в Києві. І це були робітниці, які протестували проти гноблення.

Українські жінки були учасницями світового емансипаційного руху, Першої хвилі фемінізму, яка включала суфражистські рухи 19-го і початку 20-го століть, які домагались виборчого права для жінок.

Зовсім не дивним була поява в Конституції Української народної республіки статті про те, що "ніякої ріжниці в правах і обов'язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає". Це сталося в 1918 році, бо без цієї умови важко було уявити розбудову демократії та сучасного суспільства з повагою до людської гідності та свободи.

Це доводить, що ідея рівності чоловіків та жінок є невід’ємною складовою нашої національної боротьби за власну незалежну державу.

Читайте також: На Майдані встановили бетонні проліски, це – подарунок всім киянкам та гостям столиці до 8 березня. ФОТО

Перша, найбільша і найвпливовіша жіноча організація також була створена у 1917 році, до приходу більшовиків. Організація "Союз українок" більше ста років тому ідейно об’єднала розділену географічно Україну завдяки своїй широкій мережі.

Перші українські феміністки боролися за право жінок на освіту, економічну та політичну незалежність, за можливість бути долученими до світового жіночого руху. Цей факт нагадує нам й про те, що рівність – наша традиційна цінність.

З початку незалежності українські інтелектуали намагалися створити національний образ жінки, за нібито традиційним українським архетипом, а вийшов то й же радянский культ берегині.

Чи відповідає він образу сучасної української жінки? Чи варто накладати радянську поняттєву матрицю на сучасних революціонерок, ветеранок, політикинь і волонтерок?

Ймовірно, питання можуть видатися риторичними, але не за горами 8 березня… Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир.

Тож українські жінки, як і понад 100 років тому, традиційно, вийдуть на політичний марш в Києві та багатьох містах України для того, щоб заявити: 8 березня – не свято.

Давайте підтримувати національну традицію.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube