Десь читала, що дитина повинна вміти себе чимось розважити – наприклад, самостійно гратися. Чи всі дорослі так уміють?

В дитинстві я обожнювала карантин і хворіти. Це був час, коли дозволялося легітимно проводити день на дивані з книжкою, пише Ірина Славінська спеціально для УП.Життя.

Вправи, приклади та потрібні параграфи з підручників можна було повністю завершити вранці ще до обіду, на це не потрібно було витрачати час аж з 8:30 до 15:00.

Навіть якщо я хворіла та мала ходити в поліклініку на "фізпроцедури", в черзі та під час тих процедур можна було читати.

Тому вдома на карантині чи під час хвороби було цікавіше, ніж у школі – ще цілий день лишався для улюблених справ та повільного життя. 

Все було таким самим, як і в інші дні, але без вахтерів, мастики на паркеті, смердючих туалетів із кабінками без дверей, без їдальні та фізкультури, на яку треба було швидко перевдягатися в роздягальні без душу.

Читайте також: Адаптация к новой реальности: как пережить карантин с детьми

По тому домашньому побуту залишилися спогади про шафку з ліками й термометром і пухову хустку, в яку мене закутували. Гірчичники, гріти груди сіллю чи вареною картоплею, краплі й полоскання.

Зате можна було довше поспати, без поспіху поснідати, вчитися та просто жити.

В університеті цей трюк уже не знадобився – змінилося середовище, набуло логіки чергування аудиторної та самостійної праці.

Семінар перетворився на публічний виступ із підготовленими тезами, а "ослячі парти" не шанувалися, натомість було важливо мати маркер "розумна" та не мати маркеру "зауч".

Вже з’явилися спреї від нежитю й таблетки-симптоматики, тому весь університет функціонував цілком по-європейськи, тобто нежить або кашель не були суттєвою підставою залишатися вдома.

Цей темп був швидким, чотири пари та бібліотека, а ще кава та обід у їдальні, процес затягував, і тому особливо сильним видавався контраст із днями, коли нікуди не треба їхати.

Здається, саме в той час якось по радіо я почула пісню з приспівом про те, як ліричний герой вирішив нікуди не їхати, натомість пішов на риболовлю.

Мені також одного разу випав шанс нікуди не поїхати та залишитися наодинці з собою – вперше не через хворобу, а цілковито усвідомлено.

Декан дозволила день попрацювати вдома, щоб дописати наукову роботу на конкурс. І я самостійно обрала день для тиші та самостійної праці.

Але до ладу не змогла ним розпорядитися, витративши чимало часу не на вдумливу роботу, а на прокрастинацію.

Добре, що хоч соцмереж тоді ще не придумали.

Якщо не проводиш цілий день на парах, у бібліотеці чи в літературній студії – то що залишається натомість? Що можна зробити з вільним часом?

Вже після університету з’явилися смартфони та подешевшав мобільний інтернет. Проблема вільного часу зникла. В будь-якій незрозумілій ситуації можна було скролити стрічку соцмереж.

Стало можливим фіксувати кожну мить власного життя – здавалося, що це постійне віддзеркалення, коридор дзеркал. Це час можливості винести на загальний огляд усе, від відгуку на несмачну котлету в "Пузатій хаті" до власних поглядів на глобальні виклики.

Незалежно від змістовності, проблема наповнення вільних днів зникла без сліду. Просто з моєї голови йде безперервний стрім для інших. Безумовно, дуже цінний. Чи дивляться його, а чи ні, безкінечний автопортрет займає весь відведений на нього час.

Наради, розмови, зустрічі. Будь-яка подія перетворилася на декорацію. Її годиться сфотографувати та явити світові як віху прожитого дня.

Коли немає таких віх – чим наповнюватися? Завантажений день дозволяє концентруватися на діях, жодного разу за цілий день не помисливши.

Я пам’ятаю час, коли постійні зайнятість і розрив аорти були синонімом працьовитої та компетентної людини.

З тих пір уже чимало моїх знайомих мусили одужувати, долаючи вигорання, та й сама я одного разу постояла на краю цієї ж прірви.

Щоб відійти від краю, корисно подолати власну гординю та усвідомити, що ти – не єдина, на кому все тримається. Тому я пам’ятаю також час появи моди на slow life та digital-detox, а також появу нових ознак ситих успішних працівників креативного класу – регулярні вихідні та відпустки.

Коли бігова доріжка вимикається, варто озирнутися та визначити, що поруч, коли нікуди вже не біжиш. Що це за фітнес-клуб навколо, і хто цей тренер поруч?

Карантин сьогодні багатьох моїх знайомих і колег змушує тривожитися.

Крім страху про життя та віруси є страх про те, чим наповнювати дні, коли варто сидіти вдома.

Дні, коли закупи в супермаркетах уже завершено, в школах і садочках уже карантин, а працедавець уже попросив працювати дистанційно, з дому.

Про "сидіння вдома" важко написати багато постів, а занурення в тишу не знімеш у жанрі селфі. Рідкісна нагода злізти з трибуни чи сцени та припинити  безкінечний монолог про себе для інших.

Читайте також: Карантин у школах і садках. Як організувати навчальний процес вдома

Натомість книжки, фільми та музика – чарівний ліхтар, який продовжує транслювати образи навіть тоді, коли навколо в реальному світі ніби нічого й не відбувається.

Мистецтво бесіди – нагода випробувати інший інструмент для стріму з власної голови назовні, от тільки замість речей у кадрі чи не вперше мають шанс постати думки та судження.

Можливо, карантин – це ще й безкоштовний пробник отих розкішних і не надто доступних колись slow life та digital-detox?

Час карантину може виявитися доброю нагодою побути наодинці з собою та тривожною стрічкою новин, аби належним чином провести фільтрування.

З ким хочеться говорити? З ким хочеться мовчати?

Кого хочеться читати? На кого хочеться дивитися?

Про кого хочеться дбати? Поруч із ким хочеться бути на відстані аж один метр, а чи більше, чи менше?

Дотики – для найближчих. Карантин – так само. Навіть якщо найближчі – в однині. Коли найближчий – це займенник першої особи однини. І радіотиша.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube