Іван Франко на однойменній роботі Володимира Слепченка. Фоторепродукція Павла Паламарчука

У франкознавстві тема роздвоєння відома давно. Його пояснюють не лише обставинами життя, а й письменством, пише для "Тижня" Тарас Лютий

Вочевидь, легше спекулювати, списуючи все на ментальні розлади. Нехай не обійшлось і без них, але Франків випадок видається продуманим конструюванням персональності, у центрі якої з’являється Мирон. Так звали малого Івана вдома, щоб одурити смерть, якщо та прийде по дитину. Адже батькові перша дружина з донькою померли передчасно.

До цього імені вернеться вже Франко-літератор. Так підписана його стаття про роздвоєння (спалення упирів у Нагуєвичах) із журналу "Киевская старина". Рішення, певно, продиктували зміни Франкової ідентичності та місія пробудження свідомості простолюду, заохочення до самоврядного існування. Проте стати одним із багатьох ще недостатньо. Треба бути непрóстим, щоб не давати загалу впадати в інертний стан.

На батьківщині Франка Миронами кликали байстрюків або диваків. Друга характеристика щонайбільше пасувала йому. Він завзято послуговується цим іменем і називає ним персонажів деяких творів: "Малий Мирон", "Під оборогом", "Поєдинок" (прозовий і поетичний варіанти), "Похорон".

Читайте також: Луна-камера, фейки й постправда: про це писала ще Леся Українка

У "Малому Мироні" очевидні біографічні конотації, хоча це передовсім література. Мирон – "дивна дитина", ніби "невітцівська", не як усі. Про це свідчать її жести й особливі мугикання. Від хлоп’ячих промовок дорослі тільки знизають плечима. Він великий вигадник: то "сонічко" йому наче прорізана дірочка, то земля от-от розскочиться – і все в тій розщілині щезне. У хаті він лякається "дідів по кутках" (тіней). Йому здається, що він "не вміє мислити", бо не годен сказати чогось розумного. Мати каже на нього "туман вісімнадцятий". Так недовго стати "ворожбитом, що віритиме у власні привиди".

То нині ми вважали б, що маємо справу з вундеркіндом, а тоді таких радше оминали. Недарма в оповідці "Під оборогом" хлопчик Мирон постає мало не мольфаром, який розганяє хмаровиння, вигукує погрози в небо, а потім, знесилений, падає і спить, допоки роздосадувана мати його розшукує.

Й от в основі зимової казки "Поєдинок", написаної під псевдо Мирон, уже лежить історія зустрічі із двійником. На це натякає епіграф із Ґете ("Дві душі живуть у моїх грудях"). Картина розгортає пекельне бойовище, де вояки, втрачаючи притомність, стають машинами смертельного герцю. Один із них, на ім’я Мирон, отямився поблизу села на самоті. Випростувався і… побачив перед собою себе. "Дивна поява" теж назвалася Мироном. Ті самі риси, той самий образ – очей не відвести. Точнісінько такий, не відрізнити.

Настає мить "острого суду": на вістрі питання про власну автентичність. Схожі запити в­иринають у моменти кризи ідентичності. Як протистояти закидам, що ти нужденна вітрова мара, привид розгаряченої фантазії, брехлива поява зі злудними руками, а не повноцінна істота? Якими є аргументи на користь твоєї достеменності? Під прицільним поглядом, втрачаючи віру в себе, персонаж відповідає, що воює за правду й порядок. Поетичний варіант цієї феєрії деталізує внутрішню напруженість: Мирон ішов "боротись ревно", але "в серці чув докору крик зловіщий", що він є "зрадник встидом битий". І водночас ніби хтось вириває йому півсерця. Бо всякий порядок не завжди виправданий для іншого.

Читайте також: "Той, у кого ім'я викрадено": 74 роки Василеві Голобородьку й постріл у кожного з нас

А найскладніше, коли іншим є ти сам. Борня думок в одній голові ще той конфлікт. Поспішно він вирішується лиш насильно. Утім, неможливо тотально й остаточно перемогти себе. Це буде самовбивство. Тому, коли гаркнув постріл, поміж трупи покотився наш звитяжець, щезнувши від кулі прояви.

Драматургія "Похорону" містить покликáння на іспанську легенду про великого грішника – історію людини, яка схаменулася, побачивши власне поховання. Сюжет не менш макабричний. У великій залі починається велелюдний веселий бенкет. Але Миронові це не до снаги. Він почувається Юдою, бо "зрадив люд закутий". Іще вчора з побратимами він стояв у лаві проти кривдників, щоби здобути волю. Та вночі, перебравшись старцем, князь недругів підкрався до нього й отруїв його душу.

Мирон "зрадив месників і вибрав зло". Тепер від лестощів ворога йому гидко. І тільки генерал-рубака не лукавить, кажучи, що Мирон – використаний зрадник і простак. Той виправдовується, мовляв, зрозумів: маси ніяк не втямлять свого рабства. Хоч їхня смерть не марна, вона розбудить у народі справжню силу. Усе щойно починається. Тому "перфумовані плебеї в фраку" йому ніякі не друзі. Отже, він ні з тими, ні з тими.

Від одкровень усюди загриміло й задвиготіло. Типаж вибігає в ніч і наштовхується на поховальну процесію. Запитавши, кого ховають, чує: якогось Мирона. Поглянувши на мерця, упізнає себе. Розгніваний люд наказує цілувати небіжчика. А згодом обох хочуть кинути до ями. Наступного дня героя знаходять приятелі – напівголого й зачумленого: йому далі невтямки, чи правильну путь обрав.

Оповідки про Мирона є притчами про обертання довкола своєї самості. Людське становлення Франко окреслює двома полюсами: обивательським невіглаством, яке вдовольняється невибагливістю, і суперечливим пошуком самовизначення. Другий варіант розкриває арену випробувань, до яких далеко не всяк охочий. І найбільшими інстанціями стримування себе є самогризота, самозневіра й самоцензура. Одначе без здобуття себе міріади Миронів тільки множитимуться без кінця. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube