Геннадій Друзенко

Навіщо повертатись? 

Дякую усім, хто відгукнувся на мій вчорашній допис. І тим, хто чекає на батьківщині, і тим, хто закликав перечекати лихі часи за океаном.

Спробую дуже коротко, по дорозі в аеропорт, пояснити, навіщо я вирішив повернутись. На то є кілька вагомих причин, але всі вони англійською перекладаються як LOVE.

Любов до рідних спонукає бути поруч з родиною у час тяжких випробувань. Бо половина моєї сім‘ї медики, які опинились на передовій боротьби проти підступного ворога. Маю чим зможу допомогти. Просто бути поруч. Якщо судиться, то й переходити у кращий світ краще з тим, кого кохаєш. Не даремно наші мудрі предки вважали великим благословенням для подружжя померти в один день. Це суто по-людськи.

Читайте також: Коронавірус і повернення українців додому: шість кроків, до яких слід удатися МЗС

По-друге, в Америці, в моїй університетській келії, напевно набагато більше шансів просто пересидіти цю пошесть. Але там я приречений залишатися лише глядачем цієї величної і страшної трагедії, що трапляється раз на покоління і розгортається на наших очах. В Україні я точно знайду собі роль на сцені. Бо схоже, в Україну прийшли випробування, проти яких 2014-й нам видасться невинною репетицією. Вартість життя вимірюється не прожитими роками, а кількістю справ, які встиг зробити.

По-третє, мене ж погнала до Америки не жага нових вражень чи бажання розжитись на ще один диплом. Я поїхав шукати рецепти зцілення хронічно хворої неньки. Кому вони будуть потрібні, якщо її вчергове не стане? Точно за Стусом: "бо як не стане України, тоді не стане і біди". Тільки не треба мені такого "щастя".

В мене було багато можливостей емігрувати. Британія, США, Німеччина... Але ніколи не хотілось. Бо відчував, що не зможу пустити коріння на чужині. Багатого там доброго. Багато чому можна повчитися. Але своя хата-мазанка краща за життя в приймах у палаці.

Читайте також: Московія виступає єдиним стратегічним бенефіціаром шаленого пекла, у яке поступово скочується весь світ, – думка

Єдине, що мене наразі справді гризе і не дає жити — моє покоління не має жодного морального права залишити дітям ту напівруїну, на яку ми перетворили Україну за роки незалежності. Бідну, крадійкувату, хвалькувату, некомпетентну, бидлувату, блазнювату, переповнену комплексом меншовартості щодо Сходу і Заходу, зневірену та дурну. На Майдані та на війні я бачив іншу Україну. Ту, якою щиро пишався. І про яку з гордістю розповідав усьому світові.

Я вірю, що зараз вирішується, яка з цих двох Україн переможе. Бо прийшов час, коли Болівар історії не винесе обох. І я точно не міг спостерігати за цим герцем з-за океану.

Померти – не страшно. Страшно жити, коли не маєш за що померти.

Тому до скорої зустрічі на батьківщині.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube