Коли мене питають, у чому може полягати "українська національна ідея", я кажу: у звуженні простору для насильства. Коли питають, що таке Європа та європейська ідея, я відповідаю: це довгий і болючий простір звуження простору для насильства.

Збільшення свободи та зменшення насильства – дві точки, в яких українська та європейська ідеї природно сходяться. Нинішня Європа – не ідеал і не завжди модель для наслідування. Вона, зрештою, переживає ті самі хвороби, що й ми. Але є ідея, яка нас об'єднує.

Європейський процес звуження простору для насильства не є лінійним. У ХІХ столітті був зосереджений на спільнотах. Національні та соціальні спільноти почали відчувати свою суб'єктність і прагнути емансипації. Із рівноправності робітників народився соціалізм. З емансипації етнічних і політичних спільнот – патріотизм і націоналізм. Точки збирання обох – 1840 роки, зокрема, "весна народів" та "комуністичний маніфест", обидва 1848-го. Пік цих процесів – завершення Першої світової: соціальні революції, розпад імперій і вільсонівське "право націй на самовизначення". Так Європа просунулася до зменшення насильства над спільнотами з боку імперій чи сильніших спільнот.

Читайте також: Перевага, недолік і головний виклик, що постає перед українським мисленням

Але для ХХ століття цього виявилося замало. Бо після Другої світової Європа зрозуміла: спільноти можуть самі бути джерелом насильства. Національні здатні знищувати людей мільйонами, користуючись риторикою самозахисту. Так виникли фашизм і нацизм. Соціальні спільноти також можуть знищувати, користуючись словами про прогрес і боротьбу із внутрішнім ворогом, – так виникла ленінсько-сталінська модель комунізму. Мало захистити спільноти від імперій, треба також убезпечити індивідів від спільнот. Так народилася тема прав людини, ключова для другої половини ХХ століття – від Загальної декларації прав людини до Гельсінського заключного акта.

ХХІ століття йде далі – вважає, що зменшувати насильство маємо не лише щодо людей, а й щодо природи. Екологія стає головною ідеєю нашого часу. І логічним продовженням європейської ідеї – поступового звуження простору для насильства, поступового розширення числа тих, хто має право на гідність, dignitas.

Особливість України в цьому процесі, що її історія – це часто історія великого насильства. У ХХ столітті Україна, Білорусь і Польща були "кривавими землями", як сказав американський історик Тимоті Снайдер. Кілька століть раніше Україна слугувала фронтиром, де "всі армії світу билися між собою", казав у середині ХІХ століття польський поет Адам Міцкевич.

Читайте також: Наш вуличний код: що це таке й чому маємо його позбутися

І пов'язано це не тільки з тим, що Україна перебуває на лінії зіткнення цивілізацій, як вважав Семюел Гантинґтон. А й із тим, що вона – на лінії зіткнення ціннісно-політичних проєктів. Європейський прагне звуження простору для насильства й розширення кола "емансипованих", тобто тих, хто має право на гідність, dignitas. Російський політичний проєкт, навпаки, прагне розширення простору для насильства та звуження кола "емансипованих", суб'єктів dignitas – в ідеалі до особи одного-єдиного "царя". Тому ці політичні проєкти такі конфлікт­ні й непримиренні. Вони продовжують боротьбу в Україні. І можливо, продовжуватимуть ще довго.

Наше завдання – звузити простір для насильства в географії, де він історично був украй широким. І де люди звикли, що їх можуть знищити, обдурити, вислати в табори, плюнути в обличчя чи принизити – фізично, вербально, діями чи бездіяльністю. Наша мрія – вийти із простору, де насильство вважають силою та джерелом права, до простору, де його таврують як неприйнятне та принизливе. Наше завдання – боротися за це на кожному клаптику суспільства, за яке відповідаємо. На кожному квадратному сантиметрі, що підвладний нашим емоціям, думкам і діям. Робити це щодня, щомиті – звужувати простір для насильства.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube