Кадр зі стрічки "Дау"

Я, здається, знаю, яким буде Меморіал Голокосту у Бабиному Ярі. Це той, який фінансують росіяни Хан та Фрідман. І, якщо правильно розумію, на нас усіх чекає великий і скажений п….ць. Побоювання і раніше були, але вони стосувалися російського фінансування. Та це не найстрашніше.

Два слова, про джерело моїх припущень. Подивилася 8 перших годин фільму "Дау" Іллі Хржановського. Він же – недавно призначений арт-директор Меморіалу. Після призначення частина людей встигла звідти звільнитися в "нєдоумєнії".

Так от, ось вам мої обережні прогнози про Меморіал. Наголошую – базовані на фільмі та ідеях режисера, він же арт-директор.

Ходити музеєм і читати інфу про загиблих – це олдскул. Це звично, нудно і не дає відвідувачам справжнього розуміння трагедії. Ну, так, ми можемо собі уявити, що було страшно, жорстоко, блаблабла. Але найстрашніші історії ніколи не пояснять нам трагедії у Бабиному Ярі. Пояснить лише занурення та особистий досвід. Що відчувала жертва? Що відчував агресор?

Уявіть собі, що вас проводять серією перформансів. Кожен з яких усе більше і більше викликає толерантність до насильства. З вами працюють спеціальні люди (приміром, колишні кадебісти, неонацисти, учасники допитів на війні). Подати інформацію вони вміють, залежно від психотипу відвідувача. І ось, ви доходите до того, що одягаєте нацистську форму, вам дають спеціальну зброю та пускають на такий собі арт-об'єкт. Це міні-копія урвища з "трупами", ви ходите по них і маєте завдання – застрелити тих, хто рухається. А згодом до вас підходить куратор, ляскає по спині і каже: бачите, як працює людська психологія. Ще недавно ви і не підозрювали, що таке зробите. Тепер знатимете – людину можна змусити до чого-завгодно.

Читайте також: "Бабин Яр – не місце для сумнівних проєктів", – голова ОУН про стрічку "Дау"

Так-так. І це навіть не буде чимось новим в арті. Таку сцену описав у себе в романі "Благочестиві" Джонатан Літтел. А один з найвідоміших перформансів сербської мисткині Марини Абрамовіч, стосувався ось такої "насильницької природи людини". Вона стояла гола біля столу з різними предметами – від квітки до ножиць. Відвідувачам дозволили робити з її тілом що завгодно. Спочатку всі соромились, але відчувши безкарність, навіть її різати.

Можливо, потім в Меморіалі можна буде себе відчути і жертвою. Але для цього знадобиться серйозна психологічна та юридична продуманість, щоб ніхто не зміг пожалітися чи подати до суду.

Ви скажете: Лєна, ти там що, зовсім їб...лася? 
І будете сто разів праві, друзі. Ба більше – ви після перегляду "Дау" їб…тися так само.

"Дау" – копродукційний фільм, зокрема і український. Він розповідає про фізика Лева Ландау, який жив у Харкові та працював у великому інституті. Режисер Хржановський відтворив інститут у декораціях і знімав усе це у режимі реаліті-шоу. Тобто, є актори, немає чіткого сценарію, повно несподіванок, усіх продивляються і прослуховують, а режисер – занадто захоплений маніпуляціями чувак.

Його метою було показати усі жахи тоталітарного радянського режиму. Насильство у кіно показували вже по-всякому, а кожен митець прагне нового слова. Хржановський обрав реаліті. Справжні приниження, справжній секс, справжні зґвалтування та побої. Режисер запросив російських неонацистів на чолі з Максимом Марцинкевичем, який зараз сидить у в'язниці. Його адвокат каже, що з ним намагаються навіть нікого не селити у камеру. Марцинкевич по-справжньому ріже свиню, вона хрипить, актори навколо шоковані. Потім свиню розрізають на шматки і готують.

Частина запрошених до зйомок ох..ли та повтікали. Частина лишилася, але потім про все публічно розповіла. Приміром, чоловік, який грав французького фізика. Його навмисне напоїли так, щоб він займався сексом на камеру. Взагалі, алкоголь став помічником режисера. У кадрі часто усі бухі та роблять казна-що.

Втім, частина учасників твердить, що на усе була згода. Що ніякого насильства не було. Приміром, сцена залякування кадебістом буфетниці Наташі. Він б'є її, принижує, примушує роздягтися та вводить їй у вагіну пляшку з-під коньяку. Акторка-Наташа каже, що усе було добровільно. Асистента тої ж таки Абрамовіч, який грав психолога, на смерть залякали Марцинкевич з бандою. Чувак серйозно думав, що його уб'ють через гомофобію.

Чому одні розказують жахи, а інші їх заперечують – питання просте. Я в житті такого бачила пачками. Тому не завадило б навколо цього фільму провести серйозні розслідування.

Всього зняли 700 годин. Їх розділять на окремі фільми, два з яких вже у доступі. "Дау" показували закордоном, глядачі і преса мають дуже полярні погляди – від крайнього засудження до захоплення.

Я особисто дуже люблю тему насильства у мистецтві, завжди її захищаю, якою б жорстокою вона не здавалася. "Дау" мені теоретично теж видався доволі цікавим проєктом. Але. Реальне насильство не можна виправдати нічим. Який би там шедевр не відбувся. Це цілком і повністю неприпустимо.

Ходять розмови про те, що Хржановський просто одержимий сексом та насильством. Ці явища не цікавлять його як інструмент в мистецтві, а самі по собі. Він, мовляв, взявся знімати цей фільм, щоб просто легітимізувати свої схильності. Той таки Марцинкевич заснував групу "Окупай Педофиляй", яка типу бореться з педофілами. Насправді ж їм просто подобалося бити та принижувати людей, а щоб так робити потрібне пояснення.

В "Дау" начебто засуджується тоталітаризм, нацизм, гомофобія, сексизм і так далі. Але режисер діє тими ж методами, що нацисти. Як це, курво, поєднується? Автор сам стає учасником цього місива. Типу, "ось дивіться, треба добре ставитися до тварин, не можна їх мучити. Зараз покажу вам як не можна. Максим, ану заріж свиню, щоб вона не одразу вмерла. О, ось так. Бачите, що робить Максим, не будьте як він".

Є такий вислів: "у мистецтві допустимо все, крім дитячого порно, реальних вбивств та знущань". Ну, Хржановський цей принцип вже порушив. Але і тут ведуться дискусії. Мовляв, мистецтво – велике, заради нього можна і дозволити жертви. В історії кіно таке вже було, з "Останнім танго у Парижі" та сценою з маслом. Погугліть.

Зрештою, один з моїх улюблених режисерів Ульріх Зайдль, у своїх документальних фільмах показує те ж реальне насильство. Але щось я не дуже чула, щоб його роботами обурювалися так, як "Дау".

Якщо Хржановський так і лишиться арт-директором Меморіалу, на нас чекає капець який цікавий досвід.

А що довше тривають обговорення фільму "Дау", тим більше сумніваюся в адекватності фрази "жертву звинувачувати не можна".

Так, я розумію ситуації, коли є загроза життю. Або – втратити роботу з неможливістю потім знайти нову. Або тебе поступово затягує у цей триндець, що не помічаєш.

Але ми говоримо про людей, які зіткнулися з масштабним насильством на знімальному майданчику. І для цього навіть докази не потрібні – усе на екрані. І вони ж доводять, що все було норм. Що у нас, у всіх істерика, режисер бубочка, це все дрібниці, а мистецтво вічне.

Такі люди – найперші, хто проігнорує прохання про допомогу. Як мінімум. А як максимум – перші ж побіжать топити тих, хто наважиться говорити. Це – якісь супержертви. Жертви-неадеквати.

Читайте також: "С*ка, я відмовляюся розуміти цей трешняк", – Сергій Притула про знущання з українських сиріт у фільмі російського режисера

Таких дуже люблять автори усіляких реаліті-шоу. Ну, типу, є такі герої – сільські спрацьовані люди, які не бачили в житті нічого хорошого і вони кидаються із засудженнями на усіх хто дозволяє собі зайве. Літні італійці у кафе з вином – ідіоти. Бо як то так сидіть?

Чи можна не звинувачувати таку жертву? Яка захищає насильство, коли їй нічого, по суті, не загрожує. Яка не бачить нічого поганого у вбивстві тварин перед камерою та використання немовлят з дитбудинків, за яких взагалі нікому заступитися. Ну а що, вони у своїх сиротинцях теж кричать, то чому б не зробити це на камеру?

Те саме з насильством у сім'ях. Хтось справді боїться поворухнутися, а комусь так зручно. "Так, не дуже круто жити з цим придурком, але якщо піду, то треба буде працювати, а я не хочу".

У мене після таких спілкувань загострюється мізантропія і знижується усіляка емпатія. Може це продовження експерименту?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube