Одна зі статей Миколи Зерова називалася "Непривітаний співець" і була присвячена творчості талановитого українського поета Якова Щоголева, друга збірка якого вийшла аж за кілька днів до його смерті…

Таким же непривітаним радянським життям був і сам Микола Костьович Зеров – видатний український інтелектуал, літературознавець, тонкий поет. Належачи до гуртка неокласиків, він уже підписав собі вирок у той страшний час. І то не лише несполучністю із довколишнім радянським варваризмом.

Народився в багатодітній сім’ї. Брат Михайло відомий в українській літературі під псевдонімом Михайло Орест. Брат Дмитро Зеров – ботанік, академік. Ще один брат пізніше стає доктором наук, дві сестри – лікарками. Величезний рід Зерових, такі роди – фундамент нації, був понівечений репресіями. Брати, які залишилися тут, були залякані смертю Миколи…

А він був "винен" лише тим, що мав яскравий талант. В одному зі своїх тонких, поза радянськими реаліями віршів Зеров скаже стримано й точно: "Ми сіємо пашню на неродюче лоно". Тільки тих, що справді сіяли, були десятки, може, сотні, не більше…

Читайте також: 81 рік по Кулішеві. Як розстрілювали наше Відродження. ФОТО

Йому заздрили і його ненавиділи за цю яскравість радянські літературні плебеї, ті всі неграмотні й нездарні письмаки та письмакевичі, які пнулися до літературних газет і журналів, натужно, даруйте, пукаючи та слинячи губи, і ми, мовляв, Химко, люди.

Тогочасне літературне життя України, укладене із графоманії вчорашніх напівграмотних селян і робітників, ескапізму або угодовства письменників старшого покоління, трагізму буття молодих талановитих літераторів, несумісних із СРСР; таланту й цинізму письменників і подвійних агентів, як-от його друг Віктор Петров, він же Віктор Домонтович, – було чужим і ворожим Миколі Зерову. 

"Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника", –наголошував Зеров у літературній дискусії 1925–1928 рр. Посеред доносів переляканих і заздрісних літературних пігмеїв, доки міг, ніс прапор справжнього літературного життя, освітленого справжнім талантом.

"Серед буденних справ і шкурної громади // в душі плекали сон далекої Еллади // і для окружних орд, для скитів-дикунів // різьбили з мармуру невиданих богів", – напише Зеров в одній зі своїх поезій строгої класичної форми, описуючи життя власне та жменьки інших письменників.

Був чудовим лектором, працюючи після 1923 року в київському університеті, що змінював свої назви. Був харизматичним і глибоким промовцем, без егоцентричного холодку. Був улюбленцем студентів до 1934-го, коли його звільнили з університету, залишивши без засобів для існування. А потім розверзлася прірва…

Він пережив подвійну зраду – своєї дружини Софії Зерової із його найближчим другом Віктором Петровим-Домонтовичем-Бером. Не знаю тонких переплетінь (та й, певно, ніхто зараз не знає) того важкого любовного трикутника. Зрештою, такі трикутники ніколи не є безхмарними чи ідилійними. Завжди за їхніми кулісами стирчать вуха двох пань: Трагедії і Трагікомедії.

Читайте також: Розстріляне відродження: як 80 років тому загинув неокласик Драй-Хмара

Петров, цей по-своєму демонічний і високоталановитий чоловік, порушив неписаний кодекс елементарної чоловічої честі: не мати стосунків із дружиною товариша… Говорили, що Петров інтенсивно доклався до майбутнього арешту свого друга… 

Також стверджували, що в жінки похилого віку Софії Петрової було на столі дві світлини: молодого Миколи Зерова, свого першого чоловіка, і літнього Віктора Петрова-Домонтовича-Бера, свого другого чоловіка….

У тому ж 1934-у він пережив смерть сина Костика, якого ласкаво називав "голопузенко". Втікав до Москви, розуміючи, що поспішає на світлячок до лігва звіра. Там його заарештували, відправивши до Києва, а відтак усіма передсмертельними етапами…

Помер у фатальних для українських письменників 47 років, як Тарас Шевченко, Василь Стус, Борис Грінченко… Розстріляний 3 листопада 1937-ого року у страшному урочищі Сандормах. Його батько, Кость Зеров, розбитий горем писав і писав листи до Сталіна, із єдиним запитанням – чи живий його син… 

Кенотаф Миколи Зерова є біля могили його сина Костика, найріднішої маленької людини, що в десять років помер від скарлатини. Хай буде добре хоч там, "у місці квітучому, де нема ні печалі, ні зітхання", батькові та синові…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube