У зв’язку з епідемією коронавірусу адміністрації низки інтернатних закладів в Україні повернула 42 тис. дітей у сім’ї. Здавалося б, в чому проблема?

Звучить непогано, такої миттєвої динаміки влаштування дітей у родини українська система захисту прав дітей досі не знала, пише Сергій Лукашов спеціально для УП.Життя.

Тільки от це повернення дуже далеке від відстоювання інтересів дітей, бо насамперед – це зняття з себе відповідальності керівниками закладів.

Адже замість того, щоб забезпечити режим ізоляції, максимально убезпечити дітей на території закладів, надати їм увесь необхідний захист, адміністрації не знайшли кращого рішення, ніж повернути дітей у родини, при цьому навіть не перевіривши чи є там умови для проживання, чи здатні батьки забезпечити дітям харчування та дах над головою, чи будуть ці діти у безпеці.

Переважна більшість дітей в інтернатних закладах – це діти з так званих сімей у складних життєвих обставинах.

Читайте також: В ООН заявляють про спалах домашнього насильства

Вдома у них або має місце недогляд (нестача необхідних ресурсів, некомпетентність батьків, антисанітарні умови), або є загроза жорстокого поводження. Саме це і є основною причиною їх перебування в інтернатах.

І парадокс – саме це завжди приводилось прибічниками інтернатного виховання як аргумент чому мають існувати інтернати.

В той час, коли ми та інші громадські активісти наголошуємо на шкідливості інституційної системи для розвитку дитини, працівники та адміністратори інтернатної системи завжди висувають проти наших аргументів той факт, що вдома дітям ще гірше.

І ось тепер, коли крім звичайних соціально-економічних загроз, над дітьми ще й нависла загроза епідемії, інтернати чомусь забули про ті ризики, які чекають на дітей в сім'ях.

До служб, громадських та благодійних організацій "посипались" тривожні повідомлення.

В одному випадку дітей "вивантажили" біля хати алкозалежного тата, який продовжує пити, і тепер вони просять поїсти у сусідів.

В іншому – повернули відразу п’ятьох дітей до мами, яка в цей час перебувала в пологовому будинку, народжуючи шосту дитину – тобто діти лишилися без базового догляду.

А є ж і менш помітні, але небезпечні порушення – практично всі діти з вразливих сімей переходять на неповноцінне харчування, не мають комп’ютерів, а відтак і доступу до дистанційного навчання.

Ми з побоюванням очікуємо, що в наступні тижні такі випадки загроз здоров’ю та розвитку дітей, порушення їхніх прав почнуть виявлятися масово.

Наслідки цих "карантинних заходів" тривалістю у кілька місяців потім доведеться надолужувати роками.

Окрім того, на місцях фахівці з соціальної роботи та служб у справах дітей не забезпечені засобами захисту, транспортом і зв’язком.

Це робить неможливим здійснення ними дієвого нагляду та попередження обставин, які можуть призвести до зараження дитини або до жорстокого поводження батьків з власними дітьми.

Що можна зробити вже зараз?

1. Зрозуміти ким та на яких підставах було прийняте рішення, що наразило 42 тисячі дітей на потенційний ризик.

2. Терміново здійснити оцінку потреб родин та вивчити стан сімей, в які повернулися діти.

3. Надати необхідні соціальні послуги родинам з дітьми у складних життєвих обставинах.

4. Екстрено забезпечити фахівців з соціальної роботи і служби у справах дітей засобами індивідуального захисту, транспортом і зв’язком – їхня робота сьогодні набула важливості не меншої, ніж робота лікарів.

Всіх цих заходів треба вжити невідкладно.

На цьому благодійні організації та громадські активісти наголосили в офіційних зверненнях до Кабінету Міністрів, Міністерства соціальної політики, Міністерства освіти та науки, Уповноваженого з прав дитини.

Зі своєї сторони наша благодійна організація, як і раніше, продовжує надавати психосоціальну підтримку родинам у складних життєвих обставинах, видаємо продуктові набори, медикаменти. Бо головна мета – допомогти дитині зберегти родину в черговій екстремальній ситуації.

Але наших дій, на жаль, буде замало. Для запобігання подібним ситуаціям потрібно усвідомити глобальну проблему на державному рівні – нездатність чинної системи захистити дітей від будь-яких загроз.

А ситуація з недбалим поверненням 42 тис. дітей у родини під час епідемії – черговий тому доказ. 

Водночас наша держава, тобто ми з вами за наші податки, утримуємо 750 інтернатних закладів різного виду, тримаємо там майже 100 тис. дітей і витрачаємо на це до 12 мільярдів гривень на рік, тобто в середньому 10 тис. грн в місяць на одну дитину.

Читайте також: Будинки для людей похилого віку в Україні – чи є надія на якісну реформу?

Отже, кошти ці у держави є, але ідуть вони на утримання згубної інституційної системи, а не на підтримку сімей.

Що варто робити системно?

1. Посилити соціальні послуги у громадах, щоби батьки мали підтримку від місцевих соціальних служб, а діти могли отримати освіту, харчування, розвиток вдома, в громаді.

2. Перенаправляти на ці цілі ресурси, вивільнені від утримання дітей в інтернатних закладах, відповідним чином реформувавши бюджетні процедури.

3. Для найгірших випадків, коли сім’я не може бути реабілітована, слід розвивати родинну і прийомну опіку.

4. Створювати в громадах послуги для сімей – кожен голова ОТГ зацікавлений мати на своїй території працьовиті повноцінні сім’ї.

5. Впроваджувати систему соціального замовлення, і тоді громадські організації з задоволенням і недорого зможуть надавати необхідні соціальні послуги у своїх громадах.

Все це можливо і реально, за такою системою працює весь цивілізований світ.

Але для цього потрібно мати політичну волю і перспективне мислення – хоча б на десять років вперед.

А ще – співчуття до дітей, які повинні рости не в закладі, а в безпечній та люблячій сім’ї.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube