Під час карантину, як власне й за "мирної", допандемійної доби, люди не лише їдять, а й п’ють. І лікарі наполегливо рекомендують пити якомога більше, надто якщо ви відчули симптоми застуди. Звісно, налягаючи на теплі й безалкогольні напої, пише для "Еспресо" Олексій Мустафін

Втім сьогодні ми навряд чи можемо уявити собі навіть мінеральну воду, не кажучи вже про вино чи пиво, без їхньої звичної для нас тари – пляшки. І саме про неї – нинішня наша розповідь.

Спрагу, звісно, відчувають не лише люди. Для тварин водопій є настільки важливим, що в саванах навіть природні вороги укладають так звані "водні перемир’я", аби й хижаки, і їхні потенційні жертви могли напитися вдосталь. Деякі з мешканців дикої природи – як-от верблюди – навіть привчилися "носити воду із собою".

Людям природа таких можливостей не дала. Тож нашим далеким пращурам довелося вигадувати способи збереження та транспортування рідин. І зрештою навчитися використовувати для цього... овочі, насамперед гарбузи. Їх висушували, за необхідності виймали "нутрощі" й перетворювали на доволі зручну ємність, яка довгий час зберігала воду свіжою та навіть прохолодною. Отвір у гарбузі було легко заткнути чіпом із трави, качану чи іншого підручного матеріалу. До того ж гарбузи бувають різного розміру.

Згодом мисливці, а радше вже скотарі, в яких залишалося багато шкур убитих тварин, призвичаїлися зберігати рідину (і не лише воду, до речі, а й, скажімо, молоко) у спеціально виготовлених шкіряних мішках – міхах. За розміром вони перевищували навіть найбільший гарбуз, до того ж визначав ці розміри майстер, а не природа, і не треба було чекати, поки потрібний овоч достигне.

Міхи й гарбузи для транспортування були і справді зручними. А от для виготовлення напоїв, особливо алкогольних – не дуже. П’янкі трунки спочатку робили в кам’яних ємностях – природних або видовблених у м’якій породі. Саме так відбувалося, скажімо, в одному з найдавніших людських поселень, залишки якого були розкопані на пагорбі Гебеклі-тепе в теперішній Туреччині. Щоправда, ми не знаємо напевне, що саме виготовляли у знайдених у Гебеклі-тепе "чанах" — питво чи щось на кшталт "каші" із забродженого ячменю, але це був саме алкогольний продукт, і надалі саме таку технологію використовували для виготовлення хмільних напоїв і в інших місцях.

Життя стародавніх "броварів", а разом із ними й усіх інших людей значно спростив винахід кераміки – посуду з випаленої глини. Ось його вже точно можна було виробляти в найрізноманітніших формах і розмірах – аби лише вистачало сировини та фантазії в гончарів. Часто керамічні посудини робили схожими на гарбузи – не стільки "на знак подяки" за порятунок людства за доби, коли іншого посуду не було, а й просто відтворюючи форму, що вже добре себе "зарекомендувала". Але врешті популярнішими стали глечики – навіть їхня назва свідчить, що напої з них спочатку ковтали. А вже потім почали розливати по пригоршах чи келихах.

Вино, якщо вірити дослідникам, одразу почали робити у великих керамічних глеках. У Грузії, де радше за все й опанували мистецтво виноробства, їх називають квеврі й досі використовують у багатьох домашніх господарствах. Втім із квеврі напій треба якимось чином діставати – тим же глечиком або ж ковшем (зі словом "ківш", до речі, пов’язані й те саме українське дієслово "ковтати", й інша назва глечика – "кувшин").

Діоген Жана-Леона Жерома

Із часом вино (і не лише вино, а й пиво чи, наприклад, олію) почали розливати у глечики трохи збільшеного розміру (приблизно на 30 літрів), до яких – для зручності – додали ручки. Так з’явилася славнозвісна амфора. Винайшли її на Близькому Сході й активно використовували вже фінікійці, але нам вона відоміша як звичний посуд давніх греків. Великі глеки елліни використовували здебільшого для перевезення зерна й іменували піфосами. У піфосі, між іншим, жив і відомий філософ Діоген. Чимало наших сучасників, щоправда, впевнені, що його оселею була велика бочка, але їх у Давній Греції просто не було.

Для того, щоб уміст посудини не розливався під час перевезення, їх запечатували – смолою або тією ж глиною, але неопаленою. Тож що саме є в піфосі чи амфорі, можна було зрозуміти, звісно, лише відкривши їх. Аби зробити прозорий посуд, був потрібний інший матеріал – скло. 

Зі склом людство було знайоме давно. Зрештою навіть за кам’яної доби зброю робили не лише з кременю, а й із обсидіана – теж скла, але вулканічного, природного й непрозорого. Технологію виробництва штучного скла відкрили в Месопотамії в 4 тисячолітті до нашої ери, найпевніше випадково – просто в піч потрапила суміш соди й піску. Одначе спочатку це були краплі скла, схожі на камінці, і використовували їх для виготовлення прикрас.

Читайте також: Довга мандрівка до вашого дому: незвичайна історія звичайної виделки

Застосовувати новий матеріал на виготовлення посуду почали близько 1500 року до нашої ери – як у Месопотамії, так і в долині Нілу. Єгипетські вироби проте збереглися краще (клімат посприяв), до того ж, розкопуючи руїни міста Ахетатона, археологи знайшли цілу скляну майстерню. Тож першість у винайденні скляного посуду зрештою залишили за єгиптянами.

Їхня технологія, щоправда, була доволі примітивною. Металічний стрижень просто обліплювали кварцовою пастою, яку спочатку обпікали, потім охолоджували. Стрижень забирали, а отриману заготовку дошліфовували – у буквальному сенсі цього слова до потрібного вигляду. Виготовити щось велике таким чином було просто неможливо, тому більшість єгипетських виробів – це маленькі флакончики, придатні для зберігання парфумів і коштовних масел. До того ж навіть цю технологію зберігали в таємниці – тож після навали "народів моря" наприкінці 2 тисячоліття скляне виробництво в Єгипті просто зникло.

На щастя, естафету вже підхопили фінікійці, які з часом налагодили справді масове виробництво скляного посуду. А головне – в 1 сторіччі в фінікійському Сидоні винайшли склодувну трубку, яка дозволяла не "виліплювати", а видувати скляні вироби, зокрема й великих розмірів. Цим винаходом скористалися вже римляни, які тоді захопили і Грецію, і Фінікію, і Єгипет. Саме в Римській імперії пляшки – які римляни називали "ампулами" – стали предметами щоденного побуту. І поширилися величезними просторами від Близького Сходу до Іспанії та Британії.

Пляшки брали із собою в походи й римські вояки – не лише скляні, а й керамічні. Так із ними познайомилися й північні варвари – германці. Похідні ампули легіонерів, які так припали їм до душі, "діти лісів" називали на власний лад – "флясками". Звідси походить і сучасне німецьке слово "фляше", й українська "пляшка". А також "флакон" і "фляжка" (або ж "фляга"), якими насправді ці похідні ампули й були.

Утім римські пляшки були гарним способом зберігання трунків там, де їх споживали. Для транспортування на великі відстані вони були надто крихкими, а перевозили якраз якісні вина, якими не ризикували. Тож для вантажних перевезень зазвичай використовували все ті ж амфори або винайдені галлами дерев’яні бочки (Діоген до цього часу, щоправда, не дожив). А згодом зрозуміли, що саме в бочках вино найкраще "достигає" і набуває нової якості.

Ампула

Із падінням Римської імперії масштабне скляне виробництво вкторе зникло, принаймні на Заході. Середньовічним європейцям залишилися дерев’яні бочки та глечики – керамічні або ж металічні (однак останнє вже було розкішшю, яку дозволити собі міг не кожний). Технології виготовлення скляного посуду збереглися на Сході, але він став переважно мусульманським, і вино (не кажучи вже про пиво, загалом у цих краях майже невідоме) перетворилося на заборонений напій. Це, щоправда, не завадило арабам і персам зберегти навіть форму пляшок – із широкою основою і вузьким горлечком, яку тепер часто-густо наслідували навіть глечики.

Витончений східний посуд викликав захоплення в західних прочан і лицарів, що познайомилися з ним під час Хрестових походів. Його привозили додому як трофеї, купували разом із іншими заморськими товарами в сирійських і єгипетських торговців, а зрештою почали запозичувати й самі технології скляного виробництва. У Венеції, а з 13 століття – на сусідньому з нею острові Мурано (так було безпечніше з огляду на пожежі, що час від часу спалахували в майстернях) налагодили справді масове виготовлення скляних виробів і пляшок зокрема. Рецепти, які дозволяли робити якісне та за потреби майже прозоре скло зберігали в таємниці. Втім уже невдовзі власне скляне виробництво виникло в сусідніх Фаенці й Урбіно, а потім в інших італійських містах і європейських країнах.

Спочатку кожна пляшка була справжнім витвором мистецтва. Їх прикрашали рельєфними зображеннями квітів, а іноді цілими жанровими сценами. Такі вироби, зрозуміло, не були пляшками в нинішньому розумінні цього слова, а радше шляхетним замінником глечика, до якого набирали вино, щоби подати його до столу. 

Досягти рівня венеційських майстрів мало кому вдавалося, тому саме їхня продукція користувалася найвищим попитом. Показово, що слово, яким позначаються пляшки в багатьох європейських мовах (зокрема й український "бутель") походить від італійського слова "ботілья". 

Венеційська пляшка

З іншого боку, італійські роздрібні торговці швидко зрозуміли, що саме у пляшках найзручніше вино продавати, наповнюючи їх напоєм просто у крамниці. Для цього були потрібні якраз не оригінальні, а стандартні пляшки. Так, наприкінці 13 століття в Тоскані (за легендою – у Сан-Джиміньяно) з’явилася славнозвісна ф’яско – пляшка із круглим денцем, оплетена осокою або соломою. 

Ф’яско була оспівана Бокаччо й зафіксована для вічності на картинах Боттічеллі та фресках Гірландайо. Проте італійці цінували її саме за зручність – і навіть назва, що мало відверто іноземне походження (від тієї самої германської "фляски"), немов підкреслювала "нехтування умовностями". Показово, що саме для ф’яско першою (в 1572 році) встановили стандартний розмір – 2,28 літра. Всі інші пляшки ще довго не мали єдиного стандарту.  

Що об`єднувало ф’яско зі "скляними братами", так це те, що вони були такими ж крихкими, як їхні римські пращури, і неготовими до далеких мандрів. Тож вино до місця призначення все одно везли в бочках і розливали безпосередньо перед продажем. Що, звісно, дозволяло нечесним торговцям шахраювати й видавати гірший або навіть розбавлений напій за якісний. Щоб гарантувати якість "від виробника", винороби мали отримати змогу розливати вино в себе й перевозити його вже у пляшках. Але для цього була потрібна революція в технологіях. І зміна політичного режиму. 

16 сторіччя відкрило добу абсолютних монархій. Ці монархії не могли без сильних регулярних армій. А регулярні армії – без потужної артилерії, яку відтоді почали називати "останнім доводом королів". Зазвичай гармати відливали із бронзи, але так сталося, що Англія, скажімо, великих запасів бронзи не мала. Тому з 1543 року виробляла чавунні гармати. От тільки англійський чавун був дуже крихким – адже залізо плавили у дров’яних печах, які просто не могли створити необхідну для якісного лиття температуру. Лише з переходом на кам’яне вугілля вдалося отримати справді якісний матеріал.

Читайте також: Шоколад: від передсмертного трунку обраних до фасованого щастя для всіх

Бенкет у сосновім лісі. Сандро Боттічеллі. Якщо придивитися, можна зауважити ф'яско

Застосування вугілля дозволило виробляти не лише міцний чавун, а й міцне скло.  А водночас – пляшки, придатні до далеких перевезень. Винахідником такого посуду вважають англійця Кенельма Діґбі. Саме він здогадався зробити й потовщене "кільце" на горлечку, яке ще більше зміцнило пляшку. Це сталося в 1632 році. У такий посуд можна було розливати не лише вино, а й пиво, яке до того просто розривало скляний посуд зсередини.

Утім найбільше нова англійська пляшка стала у пригоді французам. Точніше – французові. Ченцю П'єрові Периньйону, який з 1668 року вдосконалював технологію виробництва ігристих вин, які ми звично об’єднуємо під назвою шампанського. Чернець не був їхнім винахідником, це зробили до нього. Його більше турбувало питання, як донести напій до споживача. Шукаючи на нього відповіді, Периньйон зрештою переконався в перевагах англійської пляшки. 

Принагідно він запровадив традицію використання замість чіпів корків із особливого виду португальського дуба (власне його зараз і називають корковим). Такий корок щільно перекривав горлечко – так, аби вино із часом не псувалося, а "дозрівало" просто у пляшці.

Слідом за шампанським почали розливати до пляшок і запечатувати корком й інші вина – насамперед французькі й португальські. Саме із цих країн вивозили свій улюблений напій англійці. А отже – саме до них постачали свої пляшки. Спочатку контрабандою. Французький уряд відповів створенням власною мануфактури з виробництва пляшок, але в конкуренції все одно вигравали англійці. Офіційно розливати шампанське по пляшках дозволили лише в 1728 році, а бургундське – 1750-го, проте це було радше легалізація практики, яку вже неможливо було заборонити. 

П'єр Периньйон

Для зберігання пляшок почали створювати винні льохи, їх почали колекціонувати, порівнювати смаки, зрозумівши, що з віком вина набувають нової якості. Зрештою пляшка перетворилася на міру об’єму – так само, як раніше об’єм і вагу міряли в бочках (власне й українська "тонна" – це, у перекладі із французької, бочка, як і "барель" – у перекладі з англійської). Щоправда, єдиного стандарту, як ми знаємо, довгий час не існувало. І лише в 1866 році його встановили в 0,75 літра. Подейкують, що саме таким є середній об’єм посуду, який здатен за один раз видути звичайний склодув. Інше пояснення – шість пляшок в 0,75 літра складають британський галон. Або ж 0,75 літра добре розливаються на шість келихів. Хоча, як на мене, з таким самим успіхом можна було встановити міру й у п’ять, й у сім келихів...

Згадка про можливості склодува – слушне нагадування про те, що до 19 сторіччя кожну пляшку виробляли вручну. І головним інструментом майстра були його легені. З усіма побічними наслідками... Лише 1828-го у Франції створили пристрій, який дозволяв видувати скляний посуд за допомогою механічного насоса. Втім англійці й американці на той час пішли вже іншим шляхом. В 1821 році почалося машинне виробництво пляшок у Британії, а1825-го американець Джон Бейквел запатентував технологію виготовлення скляних виробів за допомогою пресу.

Механізація процесу дозволила не лише спростити та збільшити виробництво пляшок, а й розширити їхнє застосування. Якщо раніше вони призначалися насамперед для вина, медичних препаратів і парфумів (це окрема історія, розповісти про яку вже не маємо часу), то середина 19 сторіччя започаткувала добу безалкогольних напоїв і пива. 

Нічна зміна на склоробному заводі в Індіані, США. Серпень 1908 року. Світлина Льюїса Вікеса Гайна

Корки, винайдені свого часу Періньоном, для них, щоправда, не підходили – надто складно було відкорковувати пляшки. Але це лише стимулювало винахідників нового часу. В 1858 році Джон Мейсон запатентував гвинтову закрутку – "банки Мейсона" і зараз використовують українські господині для домашнього консервування, навіть не здогадуючись, хто їх винайшов. 1874-го завдяки Чарльзові Квілфельду з'явилася кліп-кришка. В 1879-му – англієць Генрі Баррет створив гвинтовий ковпачок для пляшок. 1892 року – ірландець Вїльям Пейнтер винайшов крончату кришку — відому нам під іменем "пивної", адже нею і справді послуговуються переважно для пивних пляшок.

В 1887 році у Британії створили напівавтомат, який міг виготовляти до 200 пляшок на годину, американцеві ж Майклові Овенсу в 1903-му вдалося нарешті повністю автоматизувати цей процес. Союз підприємців пляшкової промисловості намагався зупинити технологічне оновлення й навіть викупив патенти Овенса за 12 мільйонів золотих марок, але зрештою був вимушений визнати поразку. Мистецтво остаточно поступилося місцем конвеєру.

Після Другої світової війни разом із поширенням синтетичних матеріалів поруч зі скляними пляшками з’явилися й пластикові. Проте їх довгий час не використовували для напоїв. А газовані трунки їх просто розривали – як колись крихкі скляні вироби. Першу пляшку з поліетилентерефталату, здатну "впоратися" із внутрішнім тиском, створив 1973 року американець Натаніел Ваєт. Серед переваг запропонованого Ваєтом матеріалу була його здатність до вторинної переробки. Утім винахідник, схоже, недооцінив популярності, якої набуде новий посуд. Пластикових пляшок сьогодні виробляють стільки, що їх просто не встигають переробляти. І підприємці все частіше повертаються до старого, доброго скла.

Сподіваюся, і на вашій кухні залишилося для нього місце?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube