Спроможність людини будувати культури та цивілізації, яка відрізняє нас від інших живих істот на планеті, серед іншого базується на тому, що наша поведінка не обмежується суто реактивними патернами. Навіть у кризових ситуаціях ми керуємося не лише інстинктами, закладеними в нас природою, але й щосили намагаємося збагнути "що відбувається" й "чому це відбувається".

Тому ми іноді робимо суперечливі й ризиковані вчинки, але зрештою, завдяки побудові складних, системних причиново-наслідкових зв’язків, забезпечуємо собі умови для розвитку та комфортнішого й безпечнішого існування. Принаймні в переважній більшості випадків соціальні комунікації працюють приблизно таким чином.

Тому ми вивчаємо загрози, намагаємося зрозуміти те, що нас убиває, інколи разом, інколи після, а інколи – замість того, щоб суто інстинктивно атакувати, тікати чи ховатися. У складних структурованих та інституціолізованих суспільствах кожна група має свою роль – хтось має вивчати, хтось атакувати – а всі разом домагають суспільству впоратися із загрозами через належну рефлексію та раціоналізацію.

Отже, загалом нема нічого незвичного в тому, що ми намагаємося зрозуміти природу загроз, перед якими опинилося наше суспільство, а тому вивчаємо поведінку та мотивації загарбників, що воюють проти нас. Для такого вивчення, з методологічної позиції, інтерв’ю та опитування бойовиків є цілком адекватним інструментом.

При цьому й науковій і журналістській спільноті давно й добре відомо, що інтерв’ю з терористом – це окремий вид мистецтва. В останні тридцять років про це написано чимало робіт у галузі соціальних і політичних наук.

Відповідно до методичних рекомендацій, якими керуються антропологи та психологи при розмовах із терористами "in vivo", намагатися імітувати "друга", поділяти цінності й інтереси терориста – це безглузда й контрпродуктивна тактика як для науковця, так і для журналіста. Такий підхід є руйнівним і для особистості інтерв'юера, і для суспільства, в якому потім поширюються ці матеріали. Отже, розмовляючи з терористом, важливо правильно позиціонувати себе та твердо зберігати визначену від самого початку соціальну та психологічну дистанцію.

Читайте також: Гаага тут ні до чого: чотири зауваги щодо скандальної розмови з Гіркіним

Намагатися зрозуміти людину, яка тебе вбиває, завжди важко. Особливо важко робити це, розмовляючи з нею. Не лише через власні страхи і упередження, а й через притаманні такій людині особливості світогляду та сприйняття, віддзеркалені в моделях і патернах комунікації, які й роблять її терористом, спричиняючи насильницьку поведінку.

Для радикально налаштованої людини світ стає чорно-білим, чітко й однозначно поділеним на "своїх" і "чужих", у ньому нема місця для напівтонів і "нейтральних спостерігачів", ти або "за", або "проти". Тому розмовляючи із тобою, терорист дотримуватиметься двох найпоширеніших моделей: або розмовлятиме безцеремонно, фамільярно, іноді навіть розв’язно, намагаючись продемонструвати близькість між "своїми", або навпаки – спілкуватиметься із тобою як із ворожим "чужим", прагнутиме тебе переконати, завербувати, залякати, принизити. Для терористів "у відставці" характерною є ще зверхня модель "мудрого й бувалого", яка насправді є лише відгалуженням першого випадку.

Обидві комунікативні моделі не сприяють тому, аби дізнатися правду. Отже, до розмови із терористом слід бути підготовленим, щоб отримати найоптимальніший результат.

Перш за все треба чітко розуміти, що ви хочете з’ясувати в терориста. Не можна "просто розмовляти", треба чітко розуміти мету й межі спілкування. Можна з’ясовувати причини, рушії насильства в кожному випадку, можна з’ясовувати почуття та страхи респондентів, намагатися аналізувати ідентичність терористів, можна цікавитися баченням шляхів виходу з конфлікту, з’ясовувати ролі родини та соціального оточення у формуванні особливостей поведінки тощо. Але перелік тем для спілкування й запитань має бути підготовленим та обмеженим. При цьому треба бути готовим до того, що майже ніколи не є можливим дізнатися "факти".

Позаяк радикальне мислення та сприйняття є гранично інструменталізованими і прагматизованими, із критично скороченими причиново-наслідковими і спотвореними зворотними зв’язками, інструментальний бік дослідження є важливим. Респондентові потрібно відразу, насамперед чітко та зрозуміло пояснити ціль дослідження й умови його участі в ньому. Крім того, що це є прямою вимогою наукової та журналістської етики, це також усуває питання щодо можливостей збирання розвідувальної інформації (зазвичай респонденти не вірять у чистоту намірів дослідника, але як правило задовольняються декларацією намірів).

При цьому слід пам’ятати, що терористи й радикальні екстремісти схильні до того, щоб репродукувати пропагандистську риторику своїх угруповань під виглядом власних переконань, видавати свої чи групові уявлення за "факти", істотно перебільшувати власну роль у подіях, дискредитувати інших, перекладати свою провину на "чужих", особливо на "ворогів", перебільшувати загрози, а також приниження й образи, яких вони зазнали – через потребу в підвищенні власного статусу та виправданні своїх вчинків.

Читайте також: "Зробити все, як було": російські окупанти й колаборанти воюють за повернення у фальшиве минуле

У більшості випадків дані, викладені респондентами в ролі "фактів", можуть (і в ідеальному випадку – мають) бути перевірені через незалежні джерела. Отже, в результаті інтерпретації таких наративів можуть бути відокремлені важкі персональні деформації, що призвели до насильницької поведінки, та групові впливи, що призвели до того, що людина приєдналася до терористичного угруповання, а також зроблено висновки щодо шляхів і способів формування конфліктних ідентичностей. Власне, це й усе, що можна витиснути з інтерв’ю із терористами – багато для науковця, але не зовсім те, чого прагне журналіст чи слідчий.

***

Прагнучі зрозуміти деякі недосліджені питання природи та походження радикальних рухів, джерел і мотивації насильницької поведінки в умовах соціальних трансформацій, ми з колегами із Social Transformation Group почали розмовляти із терористами ще 2015 року. Звідтоді накопичили чималий обсяг різноманітних записів, кілька сотень інтерв’ю, розповідей, опитувань, епітафій, поезій, тощо, і не лише від російських окупантів і колаборантів ОРДіЛО, але й інших відомих груп – "Талібану", "ІД", "Аль-Каїди". Ми використовуємо ці матеріали передовсім у наукових роботах  – дещо вже опубліковано у фахових журналах, дещо зараз готується до публікації.

Кілька разів у нас була думка опублікувати наші матеріали для широкого загалу, але ми поки утримувалися від цього.

При збиранні та впорядкуванні матеріалів було різне. Наприклад, я не відчував ненависті чи злості до об’єктів дослідження, а лише безмежний тужливий смуток. А коли я дізнавався про смерть "героїв" своїх інтерв’ю (а більшість із них за ці шість років уже втратили свої життя), я не відчував ані радості, ані полегшення, ані задоволення, ані навіть "відчуття справедливості", бо, мабуть, якимось інакшим чином уявляю собі "справедливість". Ця порожнеча пожирає мене зсередини, і єдине, що рятує – це раціоналізація, та наявність поруч друзів і колег, тих, із ким можна про це поговорити.

Ми є соціальними істотами, тому все, що робимо, ми робимо з огляду на своє оточення – чи то на стан своєї соціальної групи, чи то на свій статус у ній. Отже, поширюючи певні матеріали, ми маємо зважати на реакцію аудиторії, проявляючи те, що має назву соціальної відповідальності.

У нашому суспільстві, попри значну кількість текстів про війну, конфлікт досі не є належним чином рефлексованим, а до раціоналізації нашого ставлення до війни ми ще й не наближалися. При цьому на тлі значної радикалізації нашої суспільної свідомості "поговорити про це" одне з одним нам стає дедалі важче. Тому сприйняття такого роду матеріалів як одкровення терористів буде передбачувано важким і навряд призведе до позитивних соціальних наслідків. Власне, саме це – розуміння поточного стану аудиторії та особливостей її сприйняття – і є тим, що утримує нас від широкого оприлюднення матеріалів наших досліджень поза межами фахової спільноти.

Розмовляти з терористами можна і треба, бо це є цілком адекватним шляхом вивчення загроз і підвищення безпеки, але для цього не треба й не можна зраджувати себе та знищувати своє суспільство, бо це суперечить меті такої діяльності.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube