Прибуття в нашу країну білоруських опозиціонерів Івана Кравцова й Антона Родненкова знову підтвердило незаперечний факт: у Білорусі немає ніякої справжньої держави, це лише декорації, які прикривають режим необмеженої особистої влади Олександра Лукашенка, пише для "Еспресо" Віталій Портников

Те, чим займався диктатор після свого приходу до влади – крім паразитування на російських ресурсах – то це демонтажем державних інституцій пострадянської Білорусі та конструюванням механізму захисту своїх особистих інтересів. Ось, власне, й уся Республіка Білорусь.

Читайте також: Українці в заручниках у мафії: сподіваної еволюції не буде

Кравцов і Родненков прибули в Україну не із власної волі.  Їх, громадян Білорусі, видворили з батьківщини. Так, як уже виганяли кількох білоруських опозиціонерів, серед яких і можлива переможниця виборів президента країни Світлана Тихановська. Тихановську могли залякувати побиттям або тривалим тюремним ув'язненням її чоловіка, який раніше став заручником авторитарного режиму. Проти Марії Колесникової, іншої опозиційної активістки, таких аргументів не знайшли. І вона змогла залишитися в Білорусі тільки тому, що розірвала свій паспорт, й українські прикордонники позбулися правової можливості пропустити її до нашої країни. Яка ганьба!

Але для Лукашенко взагалі не проблема, тому що в його маєтку ніякого інституту громадянства немає. Це лише фікція, як і сама держава. Раніше білоруські прикордонники відмовилися впускати до країни власного громадянина, главу білоруських католиків кардинала Тадеуша Кондрусевича. Але якщо держава виганяє власних громадян і не дозволяє їм в'їхати в країну, то яка ж це держава?

Із Радянського Союзу, який намагається наслідувати Лукашенко, громадян теж виганяли. Так, був насильно вигнаний нобелівський лауреат Олександр Солженіцин. Однак президія Верховної Ради СРСР на час видворення позбавила Солженіцина радянського громадянства. Це теж суперечило нормам права, але принаймні доводило, що Радянський Союз не несе відповідальності за вигнаного письменника. Тобто навіть радянські вожді підозрювали, що держава не може просто так вигнати власного громадянина. А Лукашенко не підозрює – навіщо йому?

Читайте також: Портников: Путін грає з Лукашенком, як раніше з Кучмою та Януковичем

І це ще раз доводить, наскільки небезпечною є для громадян приватизація державних інститутів авторитарним правителем. Україна зіштовхнулася з подібною небезпекою за часів правління Віктора Януковича, коли були зроблені спроби демонтажу інституцій, що забезпечували українську державність і підміни їх механізмом захисту сімейних інтересів правителя. Від остаточного краху Українську державу врятував лише Майдан 2013–2014 років, а то ми вже були б у ситуації Білорусі.

Однак  на 2014-й більша частина інституцій, принаймні на сході країни, було вже демонтована – що й полегшило Володимирові Путіну окупацію Криму та Донбасу. І тільки безпрецедентні зусилля українського суспільства та здатність нової влади повернути до життя державні інститути, що конали, дозволили Україні зберегтися на політичній карті світу.  Але і це ще не кінець.

У 2019 році українські виборці знову поставили під сумнів працездатність інституцій, привели до влади некомпетентних людей, залежних від олігархічних кланів. Сьогодні інститути не демонтують, вони розсипаються.  А це майже те ж саме, що відбувалося під час правління Януковича. Але тоді інституції з інструментів захисту держави перетворювалися на інструменти захисту інтересів донецького мафіозного клану. Зараз вони просто зникають. І ніхто не знає, які зусилля знадобляться, щоб витягнути українську державу із прірви, в якій вона опинилася в результаті приходу до влади Володимира Зеленського, і чи призведуть ці зусилля до успіху.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube