Швейцарія – одна з усього кількох європейських країн, де я ще не встиг побувати. І хоча цей факт мені не дає спокою та спонукає мріяти про поїздку, має він і переваги: я можу уявляти цю країну такою, якою хочу. Ясна річ, це уявлення формується із принагідних стереотипів і спрощень, реклами й кіно, але значною мірою – й завдяки прочитаним книжкам

Отож, якою я уявляю Швейцарію і швейцарців? По-перше, це багатюща та благословенна країна, притулок олігархів й оаза альпійської краси. Надійні банківські установи, славнозвісні швейцарські годинники, ідеально збережені середньовічні міста й маленькі звірятка, що загортають шоколад у фольгу.

Десь такими ж статечними здаються мені й швейцарці: вони повільні сибарити, які вміють гарно жити, ніколи не смітять, вино п’ють маленькими ковтками й заїдають найкращими місцевими сирами, вони знають кілька мов і вбираються тільки в натуральний одяг. Суспільство таке досконале, що часом цей порядок переростає у хворобливу атмосферу, знану нам із блискучого роману Роберта Вальзера "Прогулянка".

Читайте також: В очікуванні втраченого месії Дрогобича: Шульц – протилежність Трампові

Можна сюди додати ще трохи зі щвейцарського періоду Михайла Драгоманова, згадати про строкату "Швейцарську гвардію" – особисту охорону Папи Римського, уявити, як Набоков ловить метеликів на швейцарських луках. Ось і все, якщо не додавати розповіді друзів про неймовірно дорогу плату за паркування та "стерильно чисті" тротуари. Привабливий образ складається, правда?

А тепер уявіть собі мій подив, коли до рук мені потрапила книжка, яка вщент розбила цей стереотип. Мова про роман "Сец Нер" швейцарського письменника Арно Каменіша, який нещодавно вийшов українською в перекладі Люби-Параскевії Стринадюк.

Арно Каменіш – народився в гірському швейцарському селі Таваназа кантону Ґраубюнден. Пише літературною німецькою та ретороманською (сурсільванським діалектом). Він автор десяти прозових книг. Серед них ґраубюнденська трилогія, до якої входять три книжки прози: "Сец Нер/Sez Ner" (2009), "Позаду вокзалу/Hinter dem Bahnhof" (2010), "Усе допито/Ustrinkata" (2012). За свою прозу Каменіш отримав чимало нагород, серед яких літературна премія імені Фридриха Шиллера (за роман "Сец Нер"), літературна премія міста Берн (за роман "Позаду вокзалу"), Швейцарська книжкова премія (за роман "Усе допито").

"Сец Нер" – перша книга із ґраубюнденської трилогії Каменіша про життя на сурсільванській полонині коло підніжжя гори Сец Нер. Це – короткі оповідки про світ ватагів, бовгарів, пастухів. Про їхні полонинські обов’язки та чіткий розподіл праці між ними. Та про найбільший полонинський скарб – будз. Книга написана літературною німецькою мовою з украпленням сурсільванського діалекту ретороманської мови, що надає текстам особливого ритму та звучання. Треба окремо додати, що українська перекладачка абсолютно доцільно використала в перекладі гуцульські діалекти й реалії, що дозволило романові Каменіша повнокровно зазвучати на наших теренах. Вийшов не просто переклад із мови на мову, а й неймовірно вдалий переклад із культури на культуру.

Читайте також: Дефо схибив: якби Робінзон Крузо був гуцулом – бодай трохи

І тепер завдяки цій книжці я маю уявлення про геть іншу Швейцарію – високогірних полонин і ватагів, що на ціле літо виходять випасати своїх овець і корів. Їхній побут, неспішне й наповнене буденними подіями життя – надзвичайно цікаве; просте, але наповнене якоюсь симпатичною глибиною, єднанням із природою та базовими потребами людини. Тут є бруд і кров, розлите молоко й зіпсований будз, конфлікти між ватагом і підопічними, а ще – набридливі й дурнуваті туристи, неймовірні сходи сонця та прохолода альпійських ранків.

Проза Каменіша магічна, чарівлива, вона не має якось визначеного сюжету, але із сотень буденних ситуацій складає мозаїку полонинського життя. Описаного настільки реалістично, що читач майже фізично відчуває запахи й чує звуки. Все в цьому романі зроблено настільки майстерно, що стає одразу зрозуміло – Каменіша обсипали преміями цілком заслужено.

"Сец Нер" – це можливість познайомитися із зовсім іншою Швейцарією, яка має чимало спільного з Україною загалом і нашими Карпатами зокрема. Бо після прочитання цієї книжки мимоволі напрошується думка, що всі мешканці гірських регіонів, попри кордони, релігії та культури, схожі між собою. Можливо, не як близнюки, але бодай як зведені брати: у Карпатах, Андах, Тибеті чи будь-яких інших Андах – скрізь є свої місцеві гуцули, життя яких сконцентровано навколо паші й погоди, виживання й важкої праці, кулеші й сиру. Яке ж красиве це життя!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube