Натрапив на допис Катерини Моли у Facebook, яка поділася з читачами власним цінним досвідом – своїм переходом на українську. І закликала робити це всіх інших. Мало хто сьогодні згадає, але колись я теж був російськомовним, тому приєднаюсь до цього виклику й розповім свою історію

Про це у своєму блозі на "Дні" пише Дмитро Сінченко, повідомляє UAINFO.org.

Починати, напевне, краще із самого початку. Отже, у дитинстві я був українськомовним, навіть принципово українськомовним, десь класу так до третього. Я говорив винятково українською завжди й із усіма. А потім, якось непомітно для себе самого, став російськомовним. Я навчався в українськомовному класі, ріс в українськомовній родині, але на перерві всі говорили російською. Сьогодні, згадуючи й аналізуючи те, що тоді відбулось, я розумію, що головну роль у моїй русифікації зіграли саме мої українськомовні родичі: дядько, якому не подобалося, коли я виправляв його русизми, мама, яка говорила російською з усіма нечленами родини, брат, який учив мене говорити без жахливого українського акценту... і я навчився, і пишався, що говорю чистою російською.

Читайте також: Переходь на українську! Лишатися російськомовним означає лише погоджуватися бути переможеним

А потім я закінчив школу, пішов у коледж, а там викладачі на перших парах підступно запитували в моєї групи: "Вам якою мовою викладати?" І тільки я, вже російськомовний, сказав: "Українською, звісно!" Я не готовий був позбутися звичної моделі спілкування "на уроках українською, на перервах – російською". А всі інші – готові. А наприкінці року виявилося, що іспити ми маємо складати українською. Й екзаменаційні білети містять купу незнайомих термінів, і все, що ми вчили цілий рік – треба вчити наново, але вже українською.

А найгірше відчуття було, коли одного дня я спробував перейти на українську й не зміг... бракувало лексичного запасу! Раніше, у школі, я навіть не замислювався, коли переходив із мови на мову. Проте на той час я вже думав лише російською... Після цього зрозумів, що просто втрачаю себе. Наступного року я вирішив дещо змінити – почав писати конспекти українською. Так, викладачі продовжували викладати російською, посилаючись на "бажання більшості", але я одразу перекладав їхні слова. Спершу було важко, проте згодом це відбувалося вже автоматично, само собою. Це було моє внутрішнє рішення, такий собі маленький протест.

Читайте також: Русифікація під грифом "Цілком таємно": що насправді захищають оборонці російської мови в Україні

І тільки згодом я випадково потрапив до патріотичної молодіжної організації (овва, виявилося, вони існують!), взяв участь у Помаранчевій революції, на якій ухвалив для себе остаточне рішення говорити в Україні з українцями винятково українською. Було важко вперше сказати "на зупинці, будь-ласка!" і витримати здивовані погляди інших пасажирів. Було важко пояснювати новим знайомим, що я "нє са Львова", а народився й виріс у Кропивницькому (на той час ще Кіровограді). Було важко пояснювати своїм друзям, що я "нє прикаливаюсь". Було важко вперше сказати офіціантові "я вас не розумію, ви можете сказати це українською?".

Але я це зміг. Вже більше 15 років я говорю лише рідною мовою. Винятком можуть бути лише іноземці. І досі так роблю, і це робить мене щасливим. Я знайшов себе.

І з'ясувалося, що людина сама формує своє оточення. Говорити українцеві українською в Україні – це природно. Сьогодні майже всі мої друзі та знайомі говорять українською. Мій син теж не бачить необхідності у використанні російської, при цьому чудово володіє англійською. Сьогодні я вже живу в українськомовному місті та в українськомовній країні й бачу позитивну динаміку в мовній ситуації. І кожен із нас робить свій внесок в українську Україну.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube