MENU

Відступати нікуди: позаду – мова

664 4

У вересні 2011-го авторові цих рядків довелося почути від тодішнього голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим Володимира Константинова цікаву сентенцію про те, як же це дратує й набридає – "каждый божий день" готувати та скеровувати до Києва документацію "на украинской мове"

Про це у своєму блозі на site.ua пише Олександр Михельсон, повідомляє UAINFO.org.

Було це в кулуарах чергового саміту Ялтинської європейської стратегії, у напівформальній розмові з журналістами, і пан Константинов не міг не розуміти, що серед цих журналістів його ставлення до мовного питання, м'яко кажучи, поділяють не всі.

Але, очевидно, наболіло. Навіть попри те, що посадовець подібного рангу сам документів майже ніколи не пише – хіба що пробігає поглядом і підписує.

За два з половиною роки потому спікер Константинов усіма фібрами душі (хоч попервах і обережно, з-за спин "зелених чоловічків") підтримав захоплення Криму Росією та по сьогодні продовжує очолювати тамтешній "парламент", який, щоправда, не має легітимності ніде у світі, крім Росії.

А ще за майже сім років в Україні набула чинності ст. 30 закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної", що встановлює на території країни обов'язкове надання послуг державною мовою – якщо тільки клієнт не просить про перехід на іншу мову, "прийнятну для обох сторін".

Як і слід було очікувати, це стало приводом для чергової хвилі суперечок у медійному просторі. Перелічувати аргументи й контраргументи сторін можна довго, але, щиро кажучи, особливого сенсу в цьому немає.

Спостереження за тезами, що їх озвучують політики й експерти, і ходом суперечок у блогосфері, переконує: в абсолютній більшості випадків кожна сторона спирається на те саме відчуття, яке недбало озвучив тієї далекої осені нинішній голова "кримської" "Єдиної Росії" Константинов.

Забудовник і взагалі великий бізнесмен, засновник і незмінний бенефіціар фірми "Консоль", яка ще в 1990-х набула скандальної слави на півострові та фігурувала в силі-силенній кримінальних справ, Константинов зрадив Україну не лише через російську мову або, скажімо, тому, що народився в Молдові. Але сам себе виставляв і продовжує виставляти чи не в першу чергу палким борцем за мову Пушкіна й Толстого, якій нібито загрожує "київська хунта".

Як би хвацько всі ми не апелювали до прав людини чи економічних чинників, показовим лишається той момент, що ця логіка ні для кого нічого не підтверджує.

Ані об'єктивно (наприклад, свого часу українізація кінопрокату, усупереч певним "прогнозам", жодним чином не зменшила прибутки кінотеатрів – але ми не знаємо, чи не зростали б вони ще швидше, якби фільми й далі демонстрували переважно в російському дубляжі), ні тим паче суб'єктивно.

Адже насправді і прибічники, й опоненти українізації як такої спираються на відчуття "свого". Яке потрібно захистити від "чужого".

Авжеж, у формальних дискусіях ми часто намагаємося приховати цю правду (іноді й від самих себе), натомість підшуковуючи (і навіть підтасовуючи) "раціональні" аргументи. Проте насправді нічого раціональнішого за такий поділ не існує.

Читайте також: Замість язика до Києва має вести мова

Людина еволюціонувала як соціальна істота. Це означає, що деякі поведінкові схеми є аксіомами – нехай не для кожної людини конкретно, але для великих груп людей.

Перша з цих аксіом – приналежність до одного виду, звідки й виростають принципи співчуття, взаємодопомоги, взаємовиручки й усе те, на чому, попри всі негаразди, і досі тримається людство.

Друга ж – приналежність до певної групи всередині цього виду. Група може виділятися за будь-якою ознакою або сукупністю ознак, але основоположний принцип тут – "інакшість" щодо решти аналогічно організованих груп.

Так існують, зокрема, нації. А в цілому саме завдяки співіснуванню, взаємодії та конфліктам усіх цих незчисленних груп, від етносів до угруповань футбольних фанів, є можливим феномен цивілізації.

Елементи великої суспільної системи можуть лишатися різними, але вона все-таки буде цілісною системою – якщо такою її сприймає саме суспільство.

На цьому моменті опоненти та просто скептики українізації неодмінно вказують на поняття "політичної нації". І наводять приклади тримовної (чи все-таки чотиримовної?) Швейцарії, двох державних мов у Фінляндії тощо.

А в особливо інтелектуальних випадках – навпаки, Бельгії чи Латвії, де, як пише, зокрема, Михайло Дубинянський, замість "классического национального государства – моноязычного и монокультурного" утворилися по "два обособленных этнолингвистических гетто".

Проблема в тому, що новітня українізація, яка триває від набуття Незалежності в 1991 році, жодним чином не може мати на меті формування в Україні "мономовної та монокультурної держави".

Авжеж, таке бажання – не завжди артикульоване – присутнє у відчутної частини національно свідомих громадян. І чи не більшою мірою – присутній відповідний страх серед російськомовних.

В обох випадках напрошується пояснення "генетичною пам'яттю": на груповому рівні й ті, й інші надто добре знають, наскільки дієвими можуть бути державні механізми зміни культурної ідентичності. І бояться/прагнуть, що нині йтиметься про те ж саме, що відбувалося в Російській імперії чи СРСР.

Але це фікція. Україна ХХІ століття не може стати тим, чим давно вже стали сусідні Росія чи Польща. Поїзд пішов. Натомість ідеться про виживання та розвиток української мови в конкуренції з російською, і – що головне – за несприятливих для української економічних і соціальних обставин.

Ці обставини зовсім не "склалися" завдяки "вищості" російської, історичному випадку чи навіть "невидимій руці ринку".

Ні: якщо вже ми відштовхуємося від здобуття Незалежності як початку українізації, то мусимо визнати, що російська мала вигідніші стартові умови, які свідомо закладалися насамперед політичними діями. Причому впродовж століть.

Коли "українізаторів" закликають конкурувати на мовному ринку за допомогою літературних шедеврів, якось забувають, що, наприклад, англійська запанувала в Ірландії не тому, що саме нею писали свої шедеври етнічні ірландці Шоу чи Джойс.

Навпаки: Шоу та Джойс писали англійською, бо цю мову насаджували найрізноманітнішими методами дуже довго – з експедиції Генріха ІІ 1171 року до запровадження королевою Вікторією початкової освіти, звичайно ж, англійською мовою.

А, скажімо, окситанська в Південній Франції зникла навіть попри те, що нею творив нобелівський лауреат Фредерик Містраль.

Читайте також: Питаєте, чому ми досі відстаємо в культурі й мистецтві? Усе через вас

Коли ж пропонують "підтримувати мову гривнею", випускають із поля зору, що навіть за кращих економічних обставин українськомовний ринок у світових масштабах апріорі буде меншим за російськомовний – а отже український продукт у кожному разі потребуватиме протекціонізму з боку держави.

І цей протекціонізм неминуче виявлятиметься як в економіко-адміністративному, так і в культурно-адміністративному вимірах.

Зрештою, те саме роблять різні країни, чиїм титульним мовам, здавалося б, нічого не загрожує: від Франції, де діють квоти на радіотрансляцію франкомовних пісень, до тієї ж Росії, яка щедро фінансує розвиток російської і на своїх поліетнічних теренах, і за кордоном, зокрема – в Україні.

У Китаї, де численні "діалекти" подекуди різняться між собою більше, ніж мови східних і західних слов'ян, літературну норму ("ханьський діалект") просуваєть узагалі тоталітарними методами, і саме тому решта світу сприймає її як "єдину китайську".

Методи є різні, але для нас важливо, що всі ці мови саме тому й перебувають у відносно доброму становищі, що ними опікується держава.

В Україні як реалії, так і перспектива мовно-культурного розвитку "політичної нації" описуються максимою "Хочеш двомовності – вивчи українську".

І хоча вже згаданий пан Дубинянський стверджує, що чинник мови не є для нас настільки ж політично значущим, як для бельгійців чи латвійців, нехтувати політичним складником мовного питання не доводиться.

Адже в Бельгії, Латвії тощо річ не в самій лише мові: радше це – маркер, що допомагає в політичній (само)ідентифікації. Те, що ситуація загалом є такою ж і у нас, підтверджують перебіг і результати будь-яких загальнонаціональних виборів за останні три десятки років.

Тому збереження мовного статус-кво якраз і означає збереження тих самих лінгвістичних гето, якими переймається Дубинянський. Звичайно, добре, що навіть зараз межі між цими "гето" не облямовано колючим дротом.

Але з початком відкритої російської агресії питання самоідентифікації зокрема й через мову досягло статусу raison d'être.

Це жодним чином не означає, що російськомовні українці за визначенням "не можуть бути патріотами". І справа кожного українськомовного патріота – давати холодний душ радикалам, які, свідомо чи з дурості, просувають таку думку.

Але справа патріота російськомовного (як і "двомовного") – щонайменше з розумінням ставитися до підвищення ролі державної мови. А краще – підтримувати цей процес. Тим паче, у сучасній Україні це можна без проблем робити, ніяк не зрікаючись рідної російської.

Між іншим, не забуваймо, що законодавство, яке стало приводом для нинішніх дискусій, явно потребує і вдосконалення в суперечливих, алогічних і просто неоковирно прописаних пунктах, і продуманого, а не на бюрократичне "відчепись", утілення в життя.

Ось де могла б виявитися гідна точка прикладення сил для всіх патріотів, незалежно від рідної мови. І колись ми дійдемо й до цього.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Олександр МИХЕЛЬСОН


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини