Навіщо перейматися регіоном, назву якого ледве вимовляєш? Що далі від Кавказу, то більше війна за Нагірний Карабах викликає лиш нудьгу та спантеличення. Хто має рацію? Хто її почав? Чому це важливо?

Про це для "Тижня" пише Едвард Лукас, повідомляє UAINFO.org.

На перші два запитання відповісти складно. І вірмени, й азербайджанці мають історичні претензії на гірський мальовничий регіон (його назва буквально перекладається як "гірський чорний сад"). Де-юре він є частиною Азербайджану, але де-факто після припинення бойових дій 1994 року став керованою вірменами "Республікою Арцах", яка однак не отримала міжнародного визнання. Жодна зі сторін не має рації у своїх претензіях. Та обидві часто помиляються у своїх нерезонних, провокаційних діях, що й спричинили війну.

Пояснити, чому це важливо, простіше. У конфлікті задіяно три великі країни: Туреччину (підтримує Азербайджан), Росію (має дружні зв’язки з обома сторонами, що воюють) й Іран (сусідня держава). На задньому плані: Європейський Союз (що намагався, але не зміг налагодити мир) і Сполучені Штати (що їх, з одного боку, підштовхує впливова вірменська діаспора, а з іншого – нафтогазові інтереси в Азербайджані).

Читайте також: Азербайджан і Вірменія досі не помічають найкращий вихід із карабаської пастки

Одне із занепокоєнь – ескалація бойових дій, унаслідок якої один із зовнішніх гравців буде серйозно залучений у конфлікт. Проте значно більше занепокоєння – війна ознаменовує кінець західного впливу в регіоні. РФ прагне повторення дипломатичного успіху в Сирії. Одним із елементів цього процесу будуть російські миротворці в регіоні; іншим – мирний процес "Астана-2" за участю Ірану й Туреччини та без участі ЄС і США. Ця війна безпрограшна для Росії і в інших аспектах. Той, хто програє, потребуватиме захисту Кремля. Той, хто виграє, буде вдячним. Росія продає зброю Азербайджанові, однак утримує військову базу у Вірменії (і продає їй зброю). Обидві країни незадоволені відносинами з РФ. Та жодна не має альтернативи. Вірменія боїться Туреччини, а Азербайджан знає, що не може повністю покладатися на Реджепа Таїпа Ердогана.

Головним переможеним є Захід. Він утрачає вплив у Чорномор’ї, на Кавказі й у Центральній Азії – регіонах, де всього 15 років тому, здавалося, він ставав дипломатичною й економічною провідною зіркою, будував трубопроводи, розвивав громадянське суспільство та створював мережу безпеки. Туреччина – найбільша країна – членкиня НАТО в цьому регіоні – створює проблеми, а не рішення. Наразі Росія знову володарює своєю колишньою імперією. Останнім бастіоном західного впливу лишається Грузія, в якій демократія занепадає, а в економіці безлад. РФ може зажадати коридор через Грузію, щоб доставляти у Вірменію допомогу (військову чи "гуманітарну"). Влада у Тбілісі не знайде суттєвої зовнішньої допомоги, якщо відмовиться; коли ж грузини поступляться або похопляться постфактум, їхні вразливість та ізоляція поглибляться.

Із західною апатією може зрівнятися хіба що вірменська зарозумілість. Нова, реформістська влада в Єревані продовжила бездіяльну політику своїх попередників-клептократів, не вдавшись до серйозних спроб провести переговори з Азербайджаном. Вірмени сподівалися: що довше втримають Нагірний Карабах, то більше матимуть шансів, що світ змириться із захопленням території. Не спрацювало. "Республіка Арцах" – спорожніла маріонеткова держава, яка повністю залежить від економічної й військової підтримки Вірменії та діаспори з набитими кишенями. Вірменія в оборонній позиції. Вона не може здобути рішучої перемоги над Азербайджаном – значно більшою та заможнішою країною. Головною надією вірменів є дипломатична підтримка ззовні.

Читайте також: Портников: Й Азербайджан, і Вірменія приречені на поразку – навіть у разі перемоги в Карабасі

Навряд чи це спрацює. Заходові, що переймається іншим і переживає розкол, нелегко мобілізувати ентузіазм навіть для опозиції в Білорусі, яка значно вірогідніша кандидатка на підтримку. 20 років тому європейська безпека була головною темою у Вашингтоні й користувалася підтримкою з боку обох партій. Чинна ж президентська адміністрація сприймає ЄС за антагоніста, а європейських союзників – за невдячних або ж легковажних. Адміністрація Байдена може спробувати виправити ситуацію, але це станеться не скоро й не обов’язково. Росія не демонізуватиме Азербайджан, називаючи агресором чи організатором ще одного геноциду вірменів. У Москві прагнуть тісніших зв’язків із режимом у Баку з комерційних (транзит, нафта й газ) і геостратегічних міркувань.

Якщо Азербайджан поверне собі принаймні частину території до угоди про припинення бойових дій, лідери в Баку зблизяться з Росією з удячності. РФ могла підтримати Вірменію, та не зробила цього. Якщо конфлікт швидко зайде у глухий кут або погіршиться, азербайджанці збагнуть, що покладатися на Туреччину було помилкою, а отже, теж прихиляться до Росії. Іран теж спостерігатиме за конфліктом із цікавістю й ентузіазмом. Будь-який результат, що підкреслить його роль регіонального впливового гравця, допоможе послабити згубні наслідки санкцій США. Туреччина більше непокоїться – повинна підтримувати Азербайджан з огляду на близькі мовні й етнічні зв’язки між народами. Однак президент Ердоган і так має багато клопоту, зокрема війни в Сирії й Лівії, а тому не хоче нової сварки з Росією. Туреччина втрутиться, щоб завадити поразці азербайджанців, але заохочуватиме свого меншого союзника вдовольнитися скромною перемогою.

Рішення, що раніше ухвалювали у Вашингтоні, Лондоні, Берліні та Брюсселі, принаймні з натяком на міжнародний, заснований на правилах лад, тепер приймають у Москві, Анкарі й Тегерані на основі безжальної політики сили. Усе це підживлює неоялтинське бачення світу Володимира Путіна, за якого наддержави ухвалюють рішення, а маленькі країни "слухаються старших". 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube