Руїни в Сирії

У світі панує одностайність щодо того, що інтервенція Сполучених Штатів до Іраку 2003 року була цілковитою катастрофою

Про це для "Тижня" пише Ріхард Герцінґер, повідомляє UAINFO.org.

Принаймні в Німеччині всі політичні табори вважають це безсумнівною правдою. Нещодавно на цю тему висловився Йошка Фішер, тодішній міністр закордонних справ в уряді Шредера, який свого часу сенсаційно відмовив Вашингтонові в підтримці. За його словами, іракська війна дестабілізувала Близький Схід, спричинила в регіоні багато нинішніх конфліктів і сприяла теперішньому руйнівному впливові Ірану.

Однак таке висвітлення питання скорочує і спотворює історичну реальність. При цьому список трагічних помилок і промахів, яких припустився уряд Джорджа Буша перед і під час окупації Іраку, поза сумнівом, довгий. Так, він використав підроблені докази й увів в оману інсинуаціями про те, що режим Саддама Хусейна стояв за атаками 11 вересня. Після вторгнення у країну виявилося, що всупереч обіцянкам, які дали іракцям, Вашингтон не має чіткого плану демократичної перебудови країни. Наслідком цього стали роки хаотичної нестабільності та надзвичайного насильства.

Але за всієї критики США не забуваймо, що Хусейнів режим справді був однією з найстрашніших і найагресивніших диктатур сучасної історії, і що США аж ніяк не свавільно обрали Ірак за ціль. Серед урядів і спецслужб західних країн, а також поза ними панувала віра в те, що Саддам володіє зброєю масового знищення.

Про це свідчать численні резолюції ООН, які безуспішно закликали Багдад оприлюднити свої арсенали, а також прийняті через це санкції. І хоча режим останньої миті таки дозволив перевірку іракських виробництв інспекторами ООН, доказів вони не виявили. Де перебуває хімічна й біологічна зброя, якою, поза сумнівом, володів режим Саддама після першої Іракської війни, досі не з’ясовано.

Як легітимно Німеччина та Франція відмовилися брати участь у війні, так само легковажно вони поставилися й до питання, як натомість поводитися з небезпекою, яку становив Саддам. Якби не інтервенція США, ООН невдовзі зняла би санкції, і шлях до чергового озброєння для іракського диктатора був би вільний. А на цю проблему європейські лідери відповіді не мали.

При цьому Шредер і президент Франції Жак Ширак не лише відмовили американським партнерам. Вони ще й об’єдналися з російським президентом Володимиром Путіним для торпедування відповідної ініціативи США в Радбезі ООН. Через цю співпрацю Путін зі Шредером стали спільниками, а до того ж вона допомогла кремлівському володареві в його першому масштабному виступі в ролі антиамериканської "миротворчої сили", після якого, як відомо, були інші, ще руйнівніші.

До поширених помилок у висвітленні іракської війни належить і навіювання думки, що понад 100 тисяч цивільних жертв – на совісті винятково чи переважно американської армії. Насправді більшість цих жертв – шиїтські цивільні, яких прицільно знищували сунітські націоналістичні й ісламістські терористи.

Сьогодні навряд чи хтось згадує і про те, що головною базою наступу й місцем відступу терористів була Сирія. Для цього сирійський диктатор Башар аль-Асад випустив тисячі ув’язнених ісламістів, які опісля змогли безперешкодно перетнути кордон із Іраком. Незважаючи на це, європейці ще довго намагалися залучити Сирію як потенційну "стабілізаційну" партнерку в регіоні.

2007 року США нарешті вдалося заспокоїти ситуацію, й у союзі із сунітськими лідерами племен викурити з Іраку джихадистські терористичні групи. Але саме коли градус насильства відчутно знизився, і в країні нарешті з’явилися шанси на встановлення добробуту, Барак Обама дав розпорядження про швидке виведення американських військ.

Вакуумом, який виник внаслідок цього, скористався Іран, аби значною мірою взяти під власний контроль сусідню країну. Пов’язаний із цим терор проти сунітського населення сприяв підйомові "ІДІЛ", яка здобула серед сунітів славу їхньої останньої захисниці.

Причиною кривавих потрясінь була не сама інтервенція США, а раптове виведення американських військ. Однак порівняно із жахіттями Хусейнового правління сьогоднішня ситуація таки має переваги.

Падіння диктатора уможливило витворення громадянського суспільства, зростання самосвідомості якого виявилось у широкому протестному русі 2019–2020 років. Він виступав проти не лише корумпованого уряду, а й сектантського поділу іракського суспільства на сунітів і шиїтів, а також утручання чужинських сил, наприклад Ірану. І хоча урядові сили безпеки діяли проти демонстрантів часто брутально, але придушити хвилю протестів їм не вдалося. Таке за режиму Саддама було б немислимим.
 
Перебіг американської окупації Іраку значною мірою може бути прикладом того, як не повинні відбуватися західні інтервенції. Але сьогодні її використовують для дискредитації військового втручання проти диктаторських режимів загалом.

Наскільки це помилково, демонструє ситуація в Сирії, яку Захід віддав на поталу сваволі режиму Асада та його покровителів – Росії та Ірану. Повністю зруйнована країна, понад пів мільйона загиблих, 6,7 млн біженців і ще майже стільки ж внутрішньо переміщених осіб – ось наслідки цього нищівного невтручання станом на сьогодні. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube