Цієї зими їхав з домуу столицю. У потязі Миколаїв-Київ людиза давньою традицією почали знайомитися. 

• А Ви хто? - питає мене чоловік років з 50.

   

• Я – журналіст.

  
  

• А. Зрозуміло. Представник давньої професії. Як живеться? Як гарно напишете, то й гарно заробите? – серйозно реагує сусід.

Це типова ситуація. Длябагатьох українців синонімом до слова«журналіст» є слово «повія».

• А Ви коли з жінками знайомитися теж їм усім кажете, що вони – представники давньої професії? – продовжив я розмову у потязі.

   

• Та ні – вони ж не усі повії…

   

• Так от і ми не усі – повії. І перед тим, як ображати першого зустрічного журналіста, що усі ви – повії, то дізнайтеся, може перед вами все ж таки не журналістська повія, а саме журналіст

На цьому розмова з сусідом у купе була завершена. Гадаю і будь яка пристойна дівчина, одразу почувши від випадкового знайомого «все девки - бляди», підтримувати розмову не стала б. 

Але як і серед жіночогополу так і серед журналістів трапляютьсяповії. І їх забагато. Як на мене.

Чи варто їх засуджувати?Ні. Так як і багатьох звичайних повійзасуджувати не можна. Життя таке.

Але так, як і з повіяминормальні жінки та чоловіки намагаютьсяне підтримувати стосунки, так і будьякий нормальний журналіст намагаєтьсяобмежити своє спілкування з «журналістськимиповіями». Поява таких «працівниківпрофесії» у нормальній редакціївважається непристойним і огидним.Принаймні для мене.

Мені пощастило. Коли яприйшов на 5-ий, то ще «молодому тазеленому» довелося працювати в однійкімнаті зі Святом Цеголком та ЄгоромСоболєвим. Тоді у коридорах я перетинавсязі Скрипіним та Яневським. Згодомпрацював з Лідією Таран та Юлією Жмакіною.Тренінги з журналістики проводили КатяЛєбєдєва (зараз працює у прес-службіБатьківщини) та Дарка Чепак (ну визнаєте). Тоді це була інша Чепак. Тодівона могла щиро сміятися з недолугогоЯнуковича. Я навіть пам’ятаю її виразобличчя у ці моменти та інтонацію сміху.Зараз вона на таке не здатна…

Ще задовго до 5-го укиївському Політесі я робив перші крокиу журналістиці. Фізик, технар, я прийшову студентську газету «Студгородок».

• Давайте зробимо спец випуск для мого факультету, – просто «з порогу» запропонував головному редактору.

   

• Та ні, це дуже низький рівень для нас, - сказав, як відрізав редактор.

   

Тоді я почав сам робити студентську газету. Спочатку факультету, потім університету, згодом свою «Студентку» ми розповсюджували на кільки київських вишів. Розробляли плани про всеукраїнський рівень.

«Студентка», як і «Студгородок» закінчилися разом із навчанням. Редактор «Студгородка» - Андрій Смірнов - зараз редактор у Кореспонденті) Я – журналіст на 5-му. І хоча у КПІ наші журналістські шляхи розійшлися))), але ми і зараз залишаємося такими ж «зубастими», як і у студентські роки. Тоді наші студентські газети обурювали ректорат. Зараз, сподіваюся, наші професійні матеріали - державних діячів. У журналістиці можназалишатися вільними, чесними та гордими.Але для цього треба мати мужність. Навітьдівчатам та жінкам. Вони ж можуть у життібути «нє блядями», а нашими матерями,дружинами, доньками. То і у професіїможна бути «нє блядями», а редакторами,журналістами, кореспондентами. І взагальнонаціональних медіа, і у районнихгазетах, і у власних дописах на блогах.

Тож тих, хто не зламався,не прогнувся, не продався. Зі святомвас, колеги! Ми вистояли ще один рік!

І хоча «журналістськіповії» у цей день можуть пити кращінапої, святкувати у компанії з сильнимиособами цього світу, вони все одно неможуть прямо дивитися нам у вічі. Бонасправді це вони нам заздрять, а не миїм. Бо це вони – журналісти за викликом.Це їх, як повій, мають у брудних позах.

І якщо про повій знаютьодиниці, десятки, хай навіть сотні їхніхклієнтів, то про журналістських повійзнають тисячі і навіть мільйоничитачів/слухачів/глядачів. Знають, якпродажних журналістів. І вітають ізпрофесійним святом 6 червня. Тож завдякицим журналістським повіям ми і маємосвято «2 в 1»: свято журналістів і повій…

ОлексійБРАТУЩАК