Діти, які ховалися на заводі "Азовсталь", мріяли про свою улюблену їжу. День у день вони малювали у бункері те, що їм найбільше хотілося з'їсти - піцу, картоплю фрі, тортики, пише ВВС,  інформує UAINFO.org.

Ті малюнки краяли серце Наталії Бабеуш, яка понад два місяці у підземеллі готувала їм страви фактично з нічого.

"Вони просто мордували мене тими картинками", - розповідає 35-річна жінка з Маріуполя.

Особливо наполегливий хлопчик повісив свій малюнок з піцою над місцем, де спала Наталія.

"Та піца постійно була перед очима, - згадує жінка. - Сама голодна, я розуміла, як діти сумують за такою їжею, і просто вмирала від думки, що не знаю, з чого приготувати для них піцу".

На початку травня Наталю евакуювали.

Вона забрала ті дитячі малюнки з собою. Усього від жінки залежало восьмеро дітей. Найстаршій дитині було 17 років, найменшій, дівчинці - лише 2,5.

Одному хлопчику було чотири, і він ніяк не міг вимовити Наталине ім'я. "Давай я буду Тьотя Суп", - сказала йому жінка, і відтоді це прізвисько до неї прилипло.

Жартома Наталю так називали навіть дорослі, які теж чекали від неї на свою порцію супу.

"Я сказала їм, що готуватиму, поки жива"

"Бункерний" суп від Тьоті Суп - це дві банки консерви на 30 літрів.

У різні часи разом із нею у підвалі сиділо до 40 людей, і цього мало вистачити на всіх. Дорослі отримували менше, ніж діти.

Їжі бракувало, тому попри авіаудари, дехто наважувався йти з підвалу, не чекаючи на евакуацію.

Наталя та її чоловік Володимир забігли у бункер на початку березня, коли там сиділи 20 людей.

Пара вирішила тікати в "Азовсталь", коли стріляти почали вже у дворі їхнього дому. До війни вони працювали на цьому заводі. Наталя - машиністом котлів, Володимир - електромонтером.

Вони забігли у бункер, маючи з собою лише дві котлети та пів хлібини. Одні вони б не вижили.

Але деякі сім'ї приїхали сюди на машинах і мали запаси круп. Ті, хто прийшов пізніше, не мали нічого, розповідає жінка. Ситуація з продуктами у Маріуполі ставала все гіршою.

Металургійний завод виявився непоганим укриттям. По-перше, там не було проблем із дровами - вони необхідні для різних печей, каже Наталя. По-друге, у підвалах була вода та сухпайки.

За нормальних умов один сухпайок розрахований на три прийоми їжі, пояснює жінка. Там є консерва, банка гречки з тушонкою, перловка - теж і з тушонкою, а ще кава, чай, паштет та галети. Перші дні їжу ще готували на вогні на вулиці.

Наталя зізнається, що не дуже любить готувати, ще і в таких умовах. Але у неї немає дітей, і саме з цієї причини вона вирішила, що краще за все підходить на роль кухарки.

"Мій чоловік сирота, і я не хотіла, щоб ще якась дитина втратила маму, - пояснює жінка. - Тому я сказала людям, що поки жива, то готуватиму".

Гречаники, вергуни та інші рецепти з бункера

Війна розбомбила дві імпровізовані кухні Наталі. Одна була просто неба, і там вціліла тільки каструля, а другу чоловіки перенесли в інше місце, з дахом над головою, але туди теж прилетіло.

Тому згодом жінка почала готувати у підземеллі, на сходах. Чоловіки спорудили для Наталі щось на кшталт мангалу, де вона примудрялась готувати не лише суп, а й млинці, деруни і навіть десерти.

"Інші жінки теж допомагали, але загалом я допомогу не приймала - я знала, що якщо робитиму одна, то все точно вийде добре", - каже Наталя. За два місяці вона вигадала купу рецептів.

"Беремо консерви, трохи гречки, туди ж борошно, щоб котлети не розсипалися, гашена сода, оцет - і виходять такі собі гречаники", - розповідає Наталя.

Таке ж саме вона робила з перловкою, а потім і рисом, але вже без консерви. "До рису я додавала трохи цукру, виходило щось таке рисове, навіть не знаю, як це назвати", - каже жінка.

Одного разу в когось із людей виявилося прокисле молоко, й воно пішло, говорить Наталя, на "вергуни" - це такі українські ласощі з бездріжджового тіста, які треба обсмажувати.

Не давали їй спокою дитячі мрії про піцу і картоплю фрі. Коли у бункері знайшлося чотири картоплини, Наталя зробила дітям деруни. Не фрі, але хоча б так, каже вона.

І піцу вона теж все-таки приготувала. На сухій сковорідці зробила лаваш, додала туди консерви. У когось знайшовся окраєць сиру, горошок. "Діти були в захваті. Піца на війні!" - пригадує Наталя.

А ще якось Наталя зробила дітям тістечко: це були млинці з варенням посередині.

"Вони самі кричали, що це тістечко, і нам, дорослим, було важко розуміти, що десь далеко діти їдять тістечка, а наші вважають за тістечко звичайні млинці з варенням",- говорить жінка.

Без зв'язку, без душу

На щастя, шлунки в людей не бунтували. "Принаймні мені ніхто не сказав", - говорить жінка.

Їли лише раз на день, в обід. Люди у бункері, каже Наталя, старалися побільше спати, щоб не їсти.

Решту дня та під вечір старалися пити лише чай. Хоча і вода закінчувалась - невдовзі залишилась лише технічна, яку кип'ятили по кілька разів. Дощову воду також збирали, каже жінка.

Одну і ту ж воду використовували кілька разів. Митися можна було, лише коли падав сніг. Наталя пригадувала, що це сталося на 8 березня. Пізніше милися лише ті, кому дуже треба, каже вона.

Ніякого спільного столу, як малює уява, у бункері не було. Кожен тулився і їв там, де спав. Замість тарілок, говорить Наталя, у людей були лотки, чашки, у когось - газетка.

Кожен бункер жив як окремий світ. Військові полку "Азов" розповідали, що на гігантському заводі загалом було сотні цивільних людей. Серед військових у підвалах лежали поранені та загиблі.Наталя зі своїми підопічними про це не знала, бункери були ізольовані одне від одного. У їхньому не було поранених, але деякі люди мали інвалідність, були інсулінозалежні, розповідає вона.

Зв'язку в людей не було. Вони навіть виключили телефони, не було сенсу тримати їх включеними, каже Наталя. Жінка орієнтувалась у часі по годиннику на руці.

"Ніхто не міг повідомити моїм батькам, де я, - розповідає вона. - Хоч я знаю, що мама приїжджала мене шукати, вона живе не в Маріуполі. Ми так бігли, що не мали можливості попередити".

Військові, каже жінка, заходили до них рідко. Приносили дітям трохи солодкого. Дорослі кожного разу питали у бійців, коли буде евакуація. "Скоро", - відповідали вони, але точно ніхто не знав.

"Земля під ногами гуляла, надія зникала"

Тим часом їжі ставало все менше. "Я боялась одного разу подивитись в дитячі очі й сказати, що у нас більше не буде ні сніданку, ні обіду, ні вечері", - розповідає Наталя.

У бункері вона з чоловіком намагалися якось розважати людей. Володимир - електрик, і поки вони сиділи без світла, він робив для дітей ліхтарики. Наталя вигадувала для них різні конкурси.

Міста уже майже не було, і "Азовсталь" залишався єдиним укриттям для людей. Останні дні перед евакуацією завод штурмували танками, артилерією, кораблями, навіть фосфорними бомбами.

"Ми знаходилися на 3-4 метри під землею, але чути було голосно, земля під ногами гуляла", - каже Наталя.

За її словами, люди вірили, що виберуться. Але вона сама помалу втрачала надію. Навіть написала телефони батьків під своєю кофтою на випадок, якщо її знайдуть у бункері мертвою.

"Не було ніякої впевненості, що ти зранку прокинешся живим. В деякі бункери прилітали снаряди. У нас потрапило прямо в генератор, частина бункеру була пошкоджена", - розказувала пізніше Наталя журналістам "Суспільного" у Запоріжжі.

Її евакуювали. Військові, пригадує, забігли і сказали, що є 5 хвилин на збори.

Наталя завчасно попросила у дітей дозволу забрати їхні малюнки. А ще взяла з собою ложку, яку прихопила з дому, перш ніж опинитися на "Азовсталі".

Дорогою до України люди проходили так звані фільтраційні табори, але про це Наталя говорити не хоче.

Пів порції на п'ятьох

Зараз жінка разом із чоловіком перебуває на заході України.

Там у їдальні Наталя попросила, щоб їй насипали лише пів порції. А потім сиділа і плакала над тією тарілкою.

"У бункері цією половиною можна було нагодувати п'ятьох", - пояснює жінка.

Із Наталею та іншими евакуйованими займаються психологи. "Але потрібен час, щоб розкритися та почати говорити, - каже вона. - Зараз крім сліз та емоцій нічого немає".

Попри це, Наталя знаходить у собі сили на інтерв'ю. Показує малюнки дітей українським і західним журналістам. У одному із відео жінка сказала, що берегтиме їй так довго, як зможе.

Наталя каже, що підтримує зв'язок із людьми, з якими була в бункері. Навіть створила вайбер-канал під назвою "Бункера Азовсталь", де евакуйовані дізнаються, де можна отримати допомогу, шукають одне одного, спілкуються та дізнаються іншу інформацію від Наталі.

Ті місяці змінили її ставлення до життя. "Ми не розуміємо цінності хліба, води", - збагнула вона.

Наталя намагається відпочивати і не будує планів. Але один у неї все ж є.

Вона зізнається, що почала писати книжку, невеличкий посібник із виживання, який би могла носити з собою кожна людина на будь-якій війні.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube