Час війни – це завжди епоха маніфестів і запальних промов. Приблизно раз на тиждень ми вслухаємося або вчитуємося у заяви того чи іншого західного політика, який дає чітку та безкомпромісну оцінку російській агресії проти України. Цими днями це був президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр. Трохи раніше – голова дипломатії Європейського союзу Жозеп Боррель. Ми захоплюємося не лише блискучими формулюваннями. Для нас важливим є й те, що провідні західні політики визнають свої помилки. Адже ми добре пам'ятаємо, як Штайнмаєр у період свого перебування на посаді міністра закордонних справ Німеччини був лобістом компромісів із Москвою та прихильником будівництва "Північного потоку". І як Боррель буквально напередодні російського нападу на Україну прилітав до Москви і намагався про щось домовитися з міністром закордонних справ Росії Лавровим – хоча розмовляти ані з Лавровим, ані із будь-ким ще у російському керівництві вже не було про що, пише журналіст Віталій Портников для видання "Збруч", інформує UAINFO.org.

Я теж був би в захваті від цього чудового прозріння, якби не пам'ятав, що протягом багатьох років – ще навіть до 2014-го – політики у Польщі, Латвії, Литві, Естонії, Чехії, Словаччині попереджали колег про неминучу російську небезпеку. Попереджали навіть тоді, коли у самій Україні політики та бізнесмени вважали, що головне завдання – отримувати "дешевий" російський газ та зберігати транзитний статус країни. Коли українське суспільство вважало Путіна найкращим політиком усіх часів та народів та голосувало на виборах за російських агентів у владі.

Я теж був би в захваті від цього чудового прозріння, якби не пам'ятав, що протягом багатьох років – ще навіть до 2014-го – політики у Польщі, Латвії, Литві, Естонії, Чехії, Словаччині попереджали колег про неминучу російську небезпеку. Попереджали навіть тоді, коли у самій Україні політики та бізнесмени вважали, що головне завдання – отримувати "дешевий" російський газ та зберігати транзитний статус країни. Коли українське суспільство вважало Путіна найкращим політиком усіх часів та народів та голосувало на виборах за російських агентів у владі..

Читайте також: Нова фаза війни: у NYT описали, якими будуть бойові дії в Україні з приходом зими

І тут я згадав про долю іншого оратора – сера Вінстона Черчилля, політичною спадщиною якого прийнято захоплюватися. 5 березня 1946 року Черчилль виступає у Фултоні з черговою запальною промовою, у якій говорить про "залізну завісу", за якою розташовуються столиці давніх держав Центральної та Східної Європи: Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест та Софія. Цю промову цілком міг би переписати Штайнмаєр. Або Боррель. Хоча необхідно визнати, що ті оцінки, які Черчилль дає Росії (саме Росії – так він сприймав весь Радянський Союз, жодної України не було у його голові, й тут не повинно бути ілюзій), виглядають набагато м'якшими, ніж ті оцінки, які зараз дає Росії Штайнмаєр. Черчилль у своїй промові говорить про пошук взаєморозуміння з Росією – це радянська пропаганда перетворила його виступ на антирадянський маніфест.

І ця розпливчастість формулювань у виступі знаменитого британського промовця пояснюється дуже просто: його власним союзом зі Сталіним. Ми звикли розглядати як прихильника недоречних компромісів попередника Черчилля Чемберлена. І багато хто з нас був обурений, коли у фільмі "Мюнхен. На порозі війни" британський прем'єр знову постав у образі миротворця, який відсунув війну та дозволив країні краще підготуватися до неї шляхом зради інтересів Чехословаччини.