Владислав Єщенко (фото: РБК-Україна) 

Владислав Єщенко з перших днів повномасштабного вторгнення пішов добровольцем розміновувати території на східному напрямку. Під час виконання завдання через детонування снарядів отримав важкі поранення, після чого йому видалили обидва ока.

В інтерв’ю РБК-Україна військовослужбовець розповів, як жити далі після важкого поранення та допомагати тим, хто постраждав внаслідок війни, зокрема й незрячим ветеранам, інформує UAINFO.org.

Про рішення піти добровольцем на війну

5 березня я вже підписав присягу. Прийшов до військкомату у місті Слов’янськ добровольцем, звідки поїхав на Часів Яр. Пішов добровольцем, тому що так правильно, так потрібно. Як інакше? Не можна, коли таке коїться в країні, коли в небезпеці рідні та близькі - відсиджуватись і чекати, коли за тебе все зробить хтось інший.

Про травму та реабілітацію

Ми були на бойовому завданні у населеному пункті Богданівка поряд з Бахмутом, там все було всіяне ПФМ-1 (протипіхотна міна "Лепесток" - ред.). Нам потрібно було розмінувати цю територію. В момент ізоляції боєприпасів, коли в акумуляційному отворі було вже 84 одиниці, запрацювала самоліквідація одного з них, внаслідок чого відбувся підрив і всіх інших. Я в цей момент знаходився зовсім поряд. Одразу була темнота, сильний дзвін у вухах, відчуття дуже важкої контузії. З мене дістали більше 30 осколків, були роздроблені кістки та пошматоване обличчя, також були уражені легені та слизиста, я не відчуваю запахів, очі мені видалили. Зараз в мене стоїть титанова пластина в голові та вилицях, слухові апарати в обох вухах, а замість очей - протези.

Для мене найстрашнішим було після того, що зі мною сталось - це стати тягарем, а не людиною, яка все життя звикла допомагати всім, кому це потрібно. Я завжди так жив та завжди віддавався повністю. І ця думка мене руйнувала з середини. З цим мені було найважче змиритись.

Після того, як ми пройшли нелегкий шлях до мого відновлення, збору всіх необхідних документів, пошуку необхідних програм реабілітації - я зрозумів, що ми все робили дуже важко. Зробити я це зміг лише завдяки тому, що мене оточують дуже здібні люди, а є ті, в кого такої можливості немає.

І мені прийшла ідея створити благодійну організацію. З 24 січня 2023 року разом із Артемом Пахомовим ми стали співзасновниками благодійної організації "Побачимо Перемогу". Ми беремо під свою опіку незрячих, допомагаємо чим можемо, незалежно від того чи це військові чи цивільні.

Про технологію зчитування інформації для незрячих

Коли мені запропонували поїхати на півроку до Іспанії - я вже створив благодійну організацію. Я відмовився (від поїздки, - ред.), аби не бути півроку в експерименті і не витрачати час, не знаючи, чи я приїду з цифровим зором, чи ні, і чи там зможуть покращити ці технології. Я подумав, що краще відправити туди людину, яка також до цього готова та прагне цього. А я за ці півроку буду вести роботу благодійної організації, аби за цей час зрештою можна було створити всі необхідні умови в Україні, аби вже готова технологія з`явилась і тут.

Та згодом інформація трішки змінилась про цю технологію. Ми не відправили туди жодного бійця. Тому що, підписавши меморандум з інститутом в Іспанії, ми дізнались про неї набагато більше. Кінцевим вердиктом на сьогодні стало те, що ті люди, які вже брали участь в цьому експерименті, а їх троє, на жаль, жоден з них не зміг поки нічого побачити.

З наукової точки зору у цій технології прогрес колосальний, але зору немає. Немає сенсу зараз туди когось відправляти, ми краще зачекаємо, коли все буде якісно зроблено, кінцевий продукт буде перевіреним і ми ніким не будемо ризикувати. Я хочу зробити все, що від мене залежить, аби в Україні з’явились усі необхідні умови для того, аби коли ця технологія була готова, тут у нас її встановлювали і тут люди проходили повноцінну реабілітацію.

Владислав зі своєю коханою Валерією (фото: РБК-Україна)

Про мотивацію після травми

Все дуже просто, ми ж справжні Українці, це у нас в середині, просто комусь потрібно це в собі знайти. Ми ж коли йшли захищати свою Батьківщину - ми це робили з чистою совістю та добрими намірами. Нині на нас же дивиться вся країна, як ми будемо долати все те, що з нами трапилось. Найкраще, що сталось в цій ситуації - це те, що людина вижила. Якщо вижив - життя не закінчилось. Я хочу стати для цього великим прикладом. Навіть, коли у мене був зір, я насправді не бачив стільки перспектив, спрямованих на добро, скільки побачив, коли став незрячим.

Що хочеться побачити

Це дві речі. Рано чи пізно, але сто відсотків це буде. Я побачу нашу перемогу на власні очі. І зроблю так, що кожен, кому це необхідно, зможе на власні очі побачити її теж. Принаймні я для цього зроблю все, що в моїх силах.

І друге - я дуже хочу побачити всю свою сім’ю, сісти за великий стіл з коханою, з рідними, з близькими друзями і подякувати їм. Адже якби не вони, я не був би таким сильними, яким я є зараз і в мене не було сенсу цього життя та бажання зробити світ трішки кращим.

Повну версію розмови дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube