"Трагічний випадок у Дніпрі, чи радше його оцінка, розколола країну. Навпіл чи ні – не знаю, але розколола емоційно, ціннісно, глибоко. Нерідко публічні коментування інциденту цілком адекватними людьми завершувалися закликом: хто вважає інакше, краще одразу відпишіться самі, аби не потрапити в бан...", - про це у Фейсбуці пише Геннадій Друзенко, інформує UAINFO.org.

"Чорно-біла країна, в якій зникли усі напівтони, нюанси та неоднозначності, раптом постала в усій своїй оголеній трагічності. Громадяни перетворились на футбольних фанатів, які чітко визначились, на чийому вони боці, незалежно від результату матча...

І це одна з травм війни, з якою нам прийдеться жити. Бо війна – це чорно-білий світ. Вбиваєш ти або вбивають тебе. Все просто і однозначно. Ті, хто вважає, що з бункерним дідом нема про що говорити, мають рацію. Точніше мають рацію ті, хто вірить, що говорити з ордою можна і варто тільки тоді, коли гарантом домовленостей стане наша спроможність гарантовано зруйнувати Кремль ракетами та дронами.

Читайте також: "Бидлостайл та повна безкарність": військовий прокоментував смертельну стрілянину у Дніпрі

Але повернемось до суспільної реакції на дніпровський інцидент. Насправді спонтанна та бурхлива дискусія про те, хто правий і хто винуватий в тому, що трапилось, – це несвідома дискусія про роль держави в суспільстві. Бо поліція – один з інтерфейсів державної влади, з яким найчастіше стикаються пересічні громадяни. Не даремно один з видатних футуристів початку ХХ століття якось влучно сформулював: "Поліцейська ділянка – велика річ. Це місце зустрічі мене і держави".

Держава-сервіс та держава-примус. Раптом виявилось, що ці дві функції влади нерозривно повʼязані між собою. Обґрунтована вартість сервісу (і не завжди у грошовому вимірі) та справедлива міра примусу. Права та обовʼязки громадянина. Закон один для всіх? А як тоді привілейоване ставлення до людей у камуфляжі: тільки уявіть, якого б кипіння досягла суспільна суперечка, якби загиблий раптом виявився не бикуватим мажором, а ветераном російсько-української війни (серед яких далеко не усі янголи у плоті – радше навпаки)...

Конкретний випадок, що збурив та поділив українців на два непримиренні табори, алярмує, що ми геть не готові до відповідальної суспільної дискусії про майбутнє України. Точніше про майбутню Україну. Про те, якою вона має бути.

Насамперед про роль влади – як природного монополіста – у суспільстві та її, влади, належні межі. Про право на володіння та носіння зброї. Про повноваження силовиків. Про дієві інструменти захисту від їхнього свавілля. Про співмірність злочину та кари...

Жодні закони не будуть ефективними, якщо абсолютна більшість громадян не матиме спільного етосу – спільного уявлення про добро і зло. Не матиме спільної культури, яка чітко (і часто підсвідомо) ідентифікує конкретні дії влади та громадян як легітимні чи неприйнятні. Не матиме спільної візії майбутнього врешті-решт.

Читайте також: У Дніпрі поліцейський застрелив людину: все, що відомо про гучну трагедію. ВІДЕО

Дніпровський інцидент засвідчив, що ми живемо в чорно-білій реальності. І це нормально для фронту. Але це велика загроза нашому майбутньому. Бо в чорно-білому світі можна програти чи перемогти, але неможливо домовитись. Можлива перемога над імперією, але неможливий свій Філадельфійський конвент. Без якого наша перемога може виявитись пірровою...

Тому ми просто приречені знову вчитися говорити один до одного. Бодай в імʼя тих, хто на нас мовчазно дивиться з небес. Чути один одного. Відвикати сприймати інакшість як загрозу, а опонента – як ворога. Бо якщо ми не домовимось про спільне майбутнє, його навʼяжуть нам ті, кому дістануться лаври переможця у цій війні. І це не обовʼязково буде майбутнє, за яке ми виявились готовими вбивати і вмирати...", - констатує Друзенко

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube