Вимушене переселення — стрес для українців. Зовні гарні умови життя не рятують від внутрішніх переживань та особистих проблем. Жінок (бо більшість з переселенців становлять жінки з дітьми) все частіше "штормить". Клінічна психологиня, психоаналітикиня, кандидатка Європейської конфедерації психоаналітичної психотерапії Лілія Висоцька ділиться своїм досвідом та розповідає, як півтора року життя за кордоном змінили українок і як краще адаптуватися після повернення додому, пише Альона Семко для LIGA.LIfe, інформує UAINFO.org. 

Адаптовані й неадаптовані

Посилаючись на власний досвід та досвід колег, психологиня виділяє дві найбільші групи українок за кордоном:

До першої належать ті, хто швидко адаптувався. Виїзд за кордон допоміг їм розв'язати особисті питання (наприклад, у разі неміцних стосунків відстань знижувала напруження). Ці жінки використали можливості з вивчення мови, прилаштували дітей, побачили нові види розвитку і заробітку. Вони дуже задоволені новим етапом життя і не впевнені, що повернуться.

Всередині першої групи є підгрупа — люди з національно свідомою позицією. Вони адаптувалися, але все, що ними робиться, робиться заради реалізації в Україні після повернення. Тобто весь набутий ресурс, всі знання вони будуть спрямовувати на відновлення країни.  

До другої групи належать ті, хто досі не зміг прийняти нові умови життя. Для цих людей вимушений переїзд став потужною травмою, насиллям. А якщо це накладається на травматичний особистий дитячий досвід, то вони частіше думають лише про те, щоб повернутись. Ця ідея фікс не дає їм розвиватися, вчити мову, вони не хочуть нічого. В їхній уяві вони не просто повернуться у свою країну, а повернуться у своє довоєнне життя. І тут очікує розчарування — минулого життя вже не буде і треба все одно адаптуватись до нових умов. 

До своїх дітей жінки другої групи стають байдужими, і діти від того страждають. Адже якщо не можуть адаптуватись батьки, не можуть адаптуватись і діти. До речі, бувають випадки, коли підлітки краще пристосовуються до нового життя, ніж менші діти й батьки, тому не хочуть повертатися додому. 

Незалежно від приналежності до групи, всі переселенці проходять через депресивні стани, які мають різну інтенсивність. Завжди є місце для суму та сумнівів.

Психологиня виокремлює 6 змін, які відбуваються з переселенками протягом перебування за кордоном: 

Стали самостійними

Втративши опору у вигляді стабільної роботи, уважного чоловіка, затишного будинку, українки потрапили до нової реальності. У цій гарній реальності в них нічого свого немає. Лише діти, про яких треба піклуватися. Жінки нишком плачуть та приймають заспокійливі, але невпинно шукають нові можливості для родини. Вони переступають через себе і йдуть працювати прибиральницями чи помічницями на кухні, аби соціальні виплати не припинялись.

У стресовій ситуації яскравіше проявляється "споживацька позиція". Звичайно, Європа сприяє взаємодопомозі, робить багато добрих справ для переселенців, але іноді наші люди не відчувають моральних меж і починають вимагати якихось преференцій: "У нас війна, нам всі винні", "У мене мала дитина, тож давайте безплатно". За наявності всіх складностей за кордоном не можна забувати про вдячність. 

Долають стереотипи

І ось лише деякі з них:

• Комплекс меншовартості. Жінки, які потрапили у маленькі міста та села, спостерігають як кращі, так і гірші умови проживання. Наприклад, у деяких країнах актуальною є проблема нестачі громадського транспорту. Мало того, що автобуси ходять раз на одну-дві години (а буває і два рази на день), так ще й проїзд дорогий, щобільше — автобуси не завжди дотримуються графіку.

Ще один яскравий приклад — в Україну всі повертаються лікуватися. Не лише тому, що в нас дешевше, але й тому, що послуги надаються швидше, а часом і якісніше. Неабиякий попит мають стоматологія та хірургія. 

— Подібні порівняння допомагають українкам позбутися комплексу меншовартості, який був до виїзду, дають більш об’ємне бачення світу і допомагають більше себе цінувати, — вважає Лілія Висоцька. 

• Віковий ценз. В Європі 40-річна жінка вважається молодою. Тут багато людей, яким за 60, тому психологічно українки відчувають себе за кордоном молодшими, ніж у рідній країні.
• Необов’язково "тягнути на собі весь дім". Потрапивши до розвинених країн, українки побачили більш уважне ставлення чоловіків до своїх жінок. Європейський чоловік спокійно прасує білизну для всієї родини вранці, доки всі сплять, він ходить з дітьми на майданчик, готує вечерю, сприймає дружину як партнера. Часто це резонує з тим ставленням, до якого звикли деякі українки.

Вчаться

Річ не лише у вивченні мови країни, яка приймає. Закордоння вчить українок толерантного відношення до дітей та до себе.

Деякі жінки до виїзду не могли витримувати своїх дітей, тому підіймали на них руку, кричали. За кордоном не можна бити дітей та підвищувати на них голос у громадських місцях. Суспільство не сприймає таку модель виховання, а соціальні служби швидко реагують на акти насилля. Це стало несподіванкою для деяких матерів, які виїхали, наприклад, із сел.

— Це не питання карних органів, найімовірніше, неприйняття фізичного насилля йде з покоління до покоління, — пояснює Лілія Висоцька. — У суспільстві такі поняття зароджуються в малих групах (у сім’ях) і підтримуються на рівні державних структур. Сподіваюсь, що європейська культура допоможе нашим мамам трохи більше проявляти толерантності та поваги до себе й до дітей. 

Це болюче для нас питання самовідношення. Якщо в Європі цінність людського життя та гідності — безумовна, то в нас це часто ставилося під питання через важкий історичний досвід.

Активніше звертаються до психологів

Найчастіше люди орієнтовані на короткострокові формати, бо хочуть розв'язувати конкретні задачі (наприклад, жінки повертаються до чоловіків, а відносини вже "не клеяться"). 

Звернення здебільшого стосуються адаптації, відчуття небезпеки, перепадів настрою, депресивних станів, навіть коли жінка перебуває за кордоном у досить прийнятних побутових умовах. Якщо раніше запити фокусувались навколо стосунків у сім’ї – "як бути разом", то зараз це – "як бути на відстані". Досить часто виникають питання власної ідентичності, переосмислення звичних цінностей та сенсів у своєму житті. 

— Зазвичай людина звертається тоді, коли вже опинилася у "розваленому" стані, — наголошує вона. — Поширена думка про те, що якщо хтось перебуває у безпеці, то в нього все добре, є стереотипною.  Спочатку всі намагаються підлаштуватись під нові обставини життя. І зовні для цього є всі необхідні умови, але всередині зовсім інша картина. Іноді на фоні стресу піднімається власний травматичний досвід, потім людина намагається подолати цей конфлікт самотужки, але ще більше заплутується. 

Часто люди звертаються до психіатрів, щоб розв'язати проблему пігулками, які знімають напруження. Але такий підхід проблему не вирішить, бо пігулками неможливо змінити світогляд, і надалі важко уникнути глибокої депресії.

— У мене були випадки, коли люди приходили у стані дефрагментації (дуже глибокого депресивного стану, коли важко зрозуміти, що ти можеш, а що – ні). Спостерігалися апатія, пригнічений стан, психози, загострена чутливість. І коли вони все перепробували — і пігулки, і алкоголь — і нічого не допомогло, тоді зверталися до спеціалістів. Значна частина пацієнтів спирається і на психіатрію, і на психотерапію, і такий підхід дає більш стійкий результат.

Частіше розлучаються

Протягом першого півріччя 2023 року в Україні кількість зареєстрованих шлюбів скоротилася на 17% до відповідних показників минулого року. Натомість розлучень побільшало на третину, зазначається на Опендатабот.

— Багато залежить від попереднього досвіду пари, емоційного зв’язку, який стає основою для того, щоб пережити та витримати зміни, — пояснює психологиня. — Часто партнери віддаляються один від одного, не можуть більше бути відвертими. Наприклад, чоловіки не розуміють, чому жінка почуває себе погано в іншій країні, якщо вона в безпеці. А жінка відчуває, що нездатність чоловіка в цій ситуації зрозуміти її почуття, сильно її розчаровує. 

Як вихід деякі сім’ї шукають можливості для зустрічей: жінки приїжджають на деякий час і потім повертаються в безпечне місце.

Хочуть, але бояться повертатися

У разі повернення додому також потрібен внутрішній ресурс, щоб подолати стрес. А оскільки психіка вже виснажена, буває непросто його генерувати. Нам потрібна енергія для пошуку рішень, як будувати своє подальше життя. 

У практиці психологині була пацієнтка, яка на початку повномасштабної війни потрапила до Німеччини. Їй там категорично не подобалось. Алкоголь, пігулки, сльози і навіть нове особисте життя не рятували її від депресії. Якби вона тоді мала усвідомлене рішення виїхати, то це було б чудово, але за умов вимушеного переселення для неї все було чужим і неприйнятним. Після довгих розмірковувань вона повернулася додому і перші три тижні обціловувала кожен куточок своєї квартири, обійняла всі меблі, всі подушки. Вона ніби повернула собі себе. 

Після кількох обстрілів столиці жінка вирішила періодично виїжджати з України та повертатись. І ось коли це стало її особистим рішенням, зміни перестали бути стресом. Вона домовилась із собою і заспокоїлась.    

— Якщо психіка достатньо гнучка і поточний стрес не завадив відновленню, то адаптація відбуватиметься легше, — розповідає Лілія Висоцька. — Але з того, що бачу зараз, все одно потрібна якась короткострокова психотерапія для того, щоб запустити зсередини ресурс на відновлення, щоб людина швидше віднайшла систему координат і сформувала свою "дорожню карту".

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube