Іван Виговський (близько 1608 –1664) – український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657–1659).

Цього року виповнилося 365 років від часу укладення Гадяцького договору.

Дата не «дуже кругла». Але навіть коли були «круглі дати» цієї події, в Україні на них майже не звертали увагу. А шкода, пише у своєму блозі на Радіо Свобода професор, голова Вченої ради Національного університету "Острозька академія" Петро Кралюк, інформує UAINFO.org.

Адже Гадяцький договір став запереченням Переяславської ради 1654 року і Березневих статей, укладених Богданом Хмельницьким із московським царем. До того ж це був перший правовий документ, де козацька держава була юридично оформлена.

Гадяцький договір уклав Іван Виговський, який став козацьким гетьманом у 1657 році, з польським королем Яном-Казимиром 16 вересня 1658 року.

Згідно з цим договором, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна структура, подібна до Великого князівства Литовського.

Церковне питання

На першому місці в договорі стояло питання про православну церкву, її статус, права церковних ієрархів.

У Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах урядники римської, тобто католицької, релігії втрачали право мати юрисдикцію над місцевим населенням.

Управління в цих воєводствах здійснювалося б представниками православної віри. У згаданих воєводств діяльність римо-католиків значно обмежувалася.

Причому в Київському воєводстві всі урядові становища й сенаторські посади повинні були віддаватися лише православним шляхтичам, а у Чернігівському й Брацлавському воєводствах сенаторами мали бути поперемінно православні й католики. До того ж всі вони повинні були походити з цих воєводств і мати тут власність.

Згідно з Гадяцьким договором, передбачалося надання місць у сенаті для київського митрополита, а також для чотирьох православних єпископів з українських земель – луцького, львівського, перемишльського й холмського. Прописувалися права православних, які проживали в різних воєводствах Речі Посполитої.

Передбачалося створення різних культурних інституцій, що мали би православний характер, зокрема двох академій (університетів).

Судячи з усього, православна церква для творців договору була однією із засадничих цінностей народу руського. Про це прямо не говориться в договорі, але його творці пов’язували руську, власне українську, етнічну приналежність до православної приналежності.

У цьому при бажанні можна побачити відстоювання «національних інтересів». Хоча на той час модерні нації як такі ще не сформувалися. У кращому випадку можна говорити лише про початки їхнього формування.

Однак конфесійний чинник часто відігравав помітну роль у становленні новочасних національних спільнот. Тому захист православної церкви, її культурний розвиток, що передбачався в договорі, її прив’язаність до українського етносу працювали на «національну перспективу». Творці договору, висуваючи вказані вимоги щодо православної церкви, творили «руський», власне український, простір, що міг би формуватися як національний.

Можливо, сучасним українським політикам варто було б повчитися в творців Гадяцького договору. Й зрозуміти, наскільки важливим для держави є церковне питання.

Державні структури

Гадяцький договір також був націлений на поступову аристократизацію козацтва. За поданням гетьмана мала здійснюватися нобілітація, тобто надання шляхетства, реєстровцям. Пропонувалося від кожного полку нобілітувати сто осіб.

Якби цей план вдався, Україна отримала б свій значний прошарок православного шляхетства, що конкурував би з польською католицькою шляхтою.

Окреслював Гадяцький договір і козацьку територію – це Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства. На теренах цих воєводств не повинні були знаходитися польські, литовські війська, а також війська інших держав. Ці воєводства, у яких були свої збройні сили і які в конфесійному плані помітно відрізнялися від інших земель Королівства Польського й Великого князівства Литовського, де-факто утворювали автономну одиницю в тілі Речі Посполитої. Цю одиницю в літературі іменують як князівство Руське чи навіть Велике князівство Руське.

У зазначеному договорі визначалися певні інституції, які б мали здійснювати управління цим автономним державним утворенням. Зокрема, таким був гетьман. При чому він іменувався гетьманом руським, а не гетьманом Війська Запорозького – як це було раніше. Також збройні сили, на чолі яких стояв гетьман, іменувалися військом руським, власне

українським. Отже, гетьман мав би репрезентувати не козацький стан, а всю Русь-Україну, до складу якої входили й козаки. Обирався гетьман не лише козацьким військом, а й станами Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств.

Руське князівство, попри «прив’язаність» до Речі Посполитої, мало чимало «чинників самостійності». Це не лише своя армія та привілейована тут православна церква, а й власний монетний двір і трибунал.

Чому Гадяцький договір не став реальністю?

Значною проблемою в реалізації Гадяцького договору стало його редагування польською стороною. Відхилення в ньому положення про ліквідацію унії, цілеспрямоване обмеження гетьманської влади, вимоги повернення маєтків колишнім власникам (шляхтичам та римо-католицькому духовенству) руйнували авторитет Виговського та його оточення.

Але найбільшим ударом стало значне скорочення козацького реєстру з 60 до 30 тисяч. Тому коли королівський посланець Криштоф Перетяткович привіз Виговському відредагований і ратифікований сеймом Речі Посполитої Гадяцький договір, гетьман сказав йому: «…ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз!».

У цих словах не було перебільшення.

Але то був лише один бік медалі. Польська сторона, за великим рахунком, не збиралася виконувати Гадяцький договір.

Якби Виговському та його оточенню вдалося втілити в життя положення Гадяцького договору, то козацька революція, започаткована повстанням під проводом Богдана Хмельницького, могла розвиватися за іншим сценарієм.

Однак Виговський не мав належної підтримки в козацькому середовищі. А Гадяцький договір в остаточній редакції, як говорилося, підірвав його авторитет. Проти гетьмана були вкрай негативно налаштовані радикальні елементи, чернь. Гетьман же, зі свого боку, не хотів загравати з ними і не йшов на компроміси.

Проти Виговського виступила «московська» партія, котра об’єднала незадоволені владою гетьмана радикальні елементи. Не останню роль якраз відіграв і конфесійний чинник. Московський цар був православним, а козаки заради ідеологічної легітимізації своїх дій використовували ідею захисту православ’я.

Союз Виговського з Річчю Посполитою спровокував черговий виток війни на українських землях. І хоча цей гетьман, котрий, до речі, так само, як і Хмельницький оперся на силу татар Кримського ханства, зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом у 1659 року, в кінцевому рахунку він та його прихильники зазнали поразки.

Проти них піднялася Запорозька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдналися також козаки Правобережжя. Зрештою, Виговський змушений був зректися гетьманської булави.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сумні наслідки.

Обраному після Виговського гетьману Юрію Хмельницькому 17 жовтня 1659 року Москва нав’язала так звані Переяславські статті, які помітно обмежували його владу й права козаків.

Загалом можемо констатувати, що Гадяцький договір давав українцям шанс створити свою автономну державу, включену в європейський політичний простір. З часом ця держава могла трансформуватися в національну. На жаль, цей шанс був втрачений. Замість цього українські козаки обрали московську деспотію.

Тому, певно, нам варто звертати увагу на такі історичні події. Й робити належні висновки.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube