Захисник України, який повернувся додому у результаті обміну полонених, що було здійснено 31 січня 2024 року

207. І от же що дивовижно. Вони виходять з автобусів, ступають перші кроки по рідній землі – і на мить перед безсоромно наставленими камерами розчахуються отвором чужі світи на максимумі щирости - найприватніше, найінтимніше. найсокровенніше... А відчуття ніяковости від того, що підглядаєш, – нема чомусь!

Так відреагувала українська письменниця Оксана Забужко на щемливі відео, які щоразу з'являються після повернення українців з російського полону, інформує UAINFO.org. 

"Мамулька... Привєт, рідненька", - каже хлопець у телефон, і жінка у відповідь кричить так, як тільки й може кричати мати, що два роки не чула синового голосу, - ніби народжує його вдруге ("Вітькааааа! Ааааа! Я знала! Я вірила!"), - а тобі здається, що це твоя кричить, хоча твоєї вже 9 років нема на світі...

"Я до тебе приїду!" - рішуче каже чоловікові дружина - і це теж упізнаєш підшкірно-кровно, ти теж би так своєму сказала, якби, не дай Господи, привелось...

Плаче в телефоні чийсь батько, плаче з ним у кадрі його син, і ти плачеш разом з ними, знов відчувши себе дочкою, - за всім нараз плачеш, в тому й за своїм батьком, що не дожив побачити України незалежною, бо своє й чуже розмились у цих сльозах, як у Шевченка в "Кавказі", що вмикається тобі в цю мить саундтреком: "А матерніх гарячих сльоз, /А батькових, старих, кровавих, /Не ріки - море розлилось"...

Це не просто масові сеанси емпатії перед екраном - це термічна обробка народу пережитим катарсисом: сплавляння нас усіх в колективне тіло - свідомістю спільної долі.

"Відай, Пан Біг хоче з нас мати добру й остру сокиру, коли так твердо гартує" (с).

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube