Точкою неповернення для путінського режиму стало 24 лютого 2022 року. Повномасштабне вторгнення в Україну було продовженням і ескалацією війни, що почалася анексією Криму рівно за вісім років до того. Не всі вже пам’ятають, що перший акт у процесі відторгнення Криму від України стався якраз 23−24 лютого 2014 року, коли адміністрацію міста Севастополя було змінено на пропутінську.

Таку думку на власній сторінці у Facebook висловив історик і політолог, доктор історичних наук  Андрій Зубов, інформує UAINFO.org.  

Та ні анексія Криму, ні війна на Донбасі ще не були для світового співтовариства, на жаль, подіями, що вимагають перегляду всіх стосунків із путінським режимом і виштовхування його за двері "Європейського дому".

З Путіним і його посланцями продовжували зустрічатися, їм тиснули руки, часом майже улесливо заглядаючи при цьому в очі. З Росією широко торгували, російські гроші рікою лилися в народне господарство Європи та Америки, найрозвиненіші країни шукали російських інвестицій, жили на російській енергетичній голці, нескінченно продавали елітну нерухомість і рухомість (яхти, машини, літаки) незліченним російським багатіям.

Ніхто не задавався питанням — звідки у мільярдерів і мільйонерів ці незліченні гроші, звідки вони у путінського режиму, якщо переважна більшість громадян Росії живе в ганебній бідності, часом без газу, стічної каналізації, на зарплату в 200 євро на місяць. Як у імператора Веспасіана сестерції податку на відхожі місця, російські гроші теж нічим неприємним не пахли. Їхній аромат, навпаки, був дуже приємний — це був аромат, що обіцяв робочі місця, високі доходи муніципалітетів, а отже, суспільну гармонію в Європі та Америці. Тож псувати стосунки з Росією через якийсь нікому у світі невідомий Крим і Донбас, майже ніхто в розвинених країнах не хотів. Для пристойності ввели символічні санкції, продовжуючи будувати Північний Потік, та виключили з G7, теж символічно.

Коли на початку 2021 року президент Байден назвав зі старечою прямотою Путіна вбивцею, його слова постаралися зам’яти, та й сам він від них був радий відхреститися.

Так би й жив Захід у мирі та любові з Росією, нескінченно розробляючи Мінський і Нормандський формати миротворчості, якби Путін на подив і жах усього світу не розв’язав повномасштабну війну в Європі.

Ба більше, хоча сама агресія 24 лютого 2022 року для світу, звісно, й стала шоком, але якби вона переможно завершилася за один-два тижні, всі б знову подружилися, про окупацію згадували з великим сумом, але на заваді "конструктивному співробітництву" між Росією та Заходом окупована Україна не стала б, особливо якби частина її населення (на що Путін і розраховував), вітала окупантів як визволителів.

Можна припустити, що в разі успіху путінського бліцкригу змінився б поступово і сам Захід. У багатьох країнах перемогли б вкрай праві націоналісти, на кшталт Марі Ле Пен у Франції та АїД у Німеччині, а Путін, який з'їв Україну і показав рішучість і зневагу до ліберальних західних урядів, був би прийнятий у цю компанію навіть не як рівний, а як перший серед рівних — адже він зміг.

Усю цю моторошну ідилію зламав народ України, прості жінки і чоловіки, аж ніяк не політики, які не побажали піднести Путіну свою батьківщину на тарілочці з жовто-блакитною облямівкою. Звичайні люди — і кадрові військові, і вчора ще зовсім цивільні - розпочали опір практично без авіації, без важкого озброєння, самими лише калашами, "Стрингерами" та "Джевелінами", але, головне, безмежною мужністю. І саме тоді війна в Україні стала точкою неповернення: вражений мужністю народу України, Захід, що склався в Рамштайнську антипутінську коаліцію, став надавати Україні реальну допомогу і обрушив на Росію вже серйозні санкції, які дедалі посилюються. Путін перестав бути рукопожатним, а потім Міжнародний кримінальний суд виписав ордер на його арешт.

Тепер зрозуміло, що Росія зможе повернутися в сім'ю цивілізованих народів тільки без Путіна — він, і, відповідно, його режим опинилися вже довічно поза законом. Ось вона — точка неповернення. Березень 2022 року, відступ російських військ з-під Києва, Харкова, Чернігова, Сум, виявлення слідів масових воєнних злочинів російської армії в передмістях Києва, — все це позначило надважливий рубіж, що відокремив путінський режим як частину європейської політичної спільноти від путінської Росії - ворога світової цивілізації. Тепер ті, хто готові спілкуватися з нею по-старому, самі, як орбанівська Угорщина, стають прокаженими.

Але залишилася загадка такого "здичавіння" путінського режиму, який на початку 2000-х був прийнятий до G7, врегулював усі борги СРСР перед Лондонським і Паризьким клубами, однією ногою вже вступив, здавалося, до НАТО і Євросоюзу. Як таке спадання могло статися, чому?

Частково його цілком справедливо пояснювали масовими настроями в Росії. Більшість населення захоплено вітала анексію Криму, мріяла про Донбас, та й що гріха таїти, про відновлення імперської величі Радянського Союзу. Путін, зрештою, російський політик. Він не створив ці масові настрої своїх співгромадян, як і Гітлер у Німеччині в 1933, і Ленін у Росії в 1917, — він, як і його попередники, осідлав їх.

Доводиться з жалем констатувати, що люди Росії, спокушені шансом відновлення "величі радянської держави", проміняли на нього цілком реальну можливість стати громадянами звичайної заможної, мирної і впорядкованої європейської країни. Такий шанс у Росії був на початку нульових років, за першого президентства Путіна, але більшості громадян Росії він здався нудним і нецікавим філістерством. Якщо звичайна європейська країна — то і якась-ніяка демократія, права людини, місцеве самоврядування, недоторканність законно набутої власності. Якщо "велика держава" — то і вождь, і авторитарний режим, і конвертація влади в гроші - все це Росія отримала сповна. А незабаром почалося і відновлення "держави". Спочатку на словах у Мюнхені в 2007, потім уже практично в 2008 у Грузії, з 2014 — в Україні. Кульмінацією єднання Путіна і народу Росії було "впливання Криму в російську гавань".

А ось у 2022 все пішло не так. Українці, на подив і захоплення світу, і на подив і озлоблення самих росіян, відкинули російські війська. Війна набула важкого позиційного характеру. За два роки, як повідомляють американські джерела, втрати Росії вбитими і важко пораненими перевищили 315 тисяч осіб, витрати на війну — $211 млрд. Росія втратила 20 кораблів Чорноморського флоту, зокрема кілька найбільших.

І суспільні настрої стали змінюватися. Від захоплення до збентеження, а потім і до невдоволення, що влада з цими українцями нічого не може зробити, що жити стає дедалі важче, а кінця війни не видно. "Не так вже й кепсько жили ми без Криму і Донбасу, могли б і далі так жити. Пора цю війну кінчати".

Коли серед кандидатів у президенти з’явився Борис Надєждін, який артикулював таку-сяку антивоєнну й антипутінську позицію, цей, нікому вчора не відомий політик, отримав приголомшливу підтримку. Багато хто боявся давати свій підпис на його висунення, побоюючись, що підписні листи можуть відразу перетворитися на проскрипційні списки, але багато сотень тисяч громадян не побоялися і підписи поставили. "Надєждін — ні війні!" — це нове послання суспільства путінському режиму. І тут злякався режим і зняв кандидата Надєждіна з виборчого забігу. Надєждіна зняли, але цим суспільні антивоєнні настрої не знищилися, а тільки посилилися.

У цей час, наприкінці січня 2024 року, дуже доречно на екрани Росії вийшов талановито зроблений фільм Локшина "Майстер і Маргарита". У картинках фантастичної непівсько-сталінської Москви, у звичаях її мешканців — героїв фільму, глядачі - і в жертвах, і в катах — упізнавали себе. Після завершення показу, а за перший тиждень у кінотеатрах фільм цей зробив мільйонний збір, глядачі, як правило, не йшли відразу. Вони залишалися в кріслах як громом вражені - ось виявляється, яку державу ми будуємо — державу не великих перемог, а липкого, страшного і підлого великого терору, що губить совість, життя, талант і любов. За стінами кінозалів у стомленій війною занесеній снігом Росії всього цього було вже дуже багато — не величі та слави, а страху, підлості та повної безперспективності життя.

І тут — момент істини. У середині лютого, чи то в ніч на 16, чи то вранці Путін убив Навального. У далекій заполярній колонії суворого режиму загинув "ув’язнений № 1", якого Путін труїв "Новачком" у серпні 2020-го, який мужньо повернувся в Росію на початку 2021-го з Німеччини, де його фактично підняли з труни, якого засудили за оближними обвинуваченнями в нескінченних судах, але сміливі промови якого, повні віри, любові й надії, розходилися всією Росією. Цю міцну молоду ще людину, непохитну борчиню за демократичну Росію, в якій влада не повинна "брехати і красти", було, як зрозуміли всі, вбито підло і таємно в тюремній катівні за наказом Путіна.

Попри репресії, у двох сотнях міст РФ виникли стихійні меморіали пам’яті Олексія Навального, і, нехтуючи затриманнями (затримано вже близько 500 осіб, а декого й побито), люди несуть туди квіти, ставлять свічки, портрети й аркуші зі словами вбитого героя, з його закликами не боятися.

До того ж закликає і його вдова — красива і мужня Юлія. Їм залишався рік до срібного весілля, але Путін розірвав щастя цієї справжньої родини.

Приголомшені таємним убивством Олексія Навального, люди по всій Росії ставлять собі запитання — невже це новий 1937-й? І невже ми криками "Крим наш!" проклали шлях до цього нового терору на тлі похмурої, безперспективної війни, що стала раптом майже нікому, окрім Путіна, не потрібною.

Багато хто почав усвідомлювати, що режим, по суті, залишається все тим же бандитським, охоронюваним 105 років ВЧК-НКВС — КДБ, яким він був і в 1927 р., коли Булгаков почав писати "Майстра і Маргариту", і в 1937. Змінюються тільки деталі. Убивство Олексія Навального, а тепер і знущання над його тілом, яке відмовляються видавати матері для гідного поховання, все це занадто нагадує більшовицькі порядки. В усвідомленні цього факту — теж момент істини.

В умовах військового тріумфу все було б інакше, але за часів піррових перемог на фронті очі росіян відкриваються на всю безвихідь і трагічність їхнього життя. Вони починають розуміти, яку ціну взяв із них диктатор, поманивши примарою величі в чекістсько-більшовицьке вчора. Ціна ця — жити під владою відвертих бандитів, які тільки вдають із себе державу, а насправді в Росії вибори без вибору, суди без суду, свобода слова і зібрань, право доступу до інформації та культури — тільки в конституційній брошурі. Як і в ті тиранічні часи — у житті нічого цього немає.

Думаю, російське суспільство стоїть на порозі усвідомлення того простого факту, що путінський режим — це етап вікового кримінального мафіозного режиму, який використовував різні ідеології - соціалізму, патріотизму, націоналізму, імперства — лише як камуфляж своєї сутності злодійської розбійницької зграї, яка полонила солодкими обіцянками народ Росії, а потім повністю заволоділа ним собі на радість.

Це як телефонний шахрай видає себе за банківського службовця, який піклується про благо клієнта, тільки для того, щоб до нитки обікрасти його. Крадіжка Росії у її народу, розпочата Леніним 105 років тому, триває і до цього дня. Це теж момент істини. І вбивство Олексія Навального оголило її.

Сподіваюся, цю істину побачив і весь цивілізований світ. Ім'я «вбивця», свого часу вимовлене президентом Байденом щодо Путіна, було не застереженням, а промовкою. Російська влада — це кримінальне угруповання, співтовариство злодіїв і розбійників, які витрачали без міри закордоном вкрадені в народу гроші, а потім на них вчинили агресію проти сусідніх країн.

Точка неповернення без моменту істини не була б повною і зрозумілою. Момент істини без точки неповернення став би підлою співучастю в путінській агресії і тиранії, таким собі всесвітнім криком "Крим наш!" і новим Мюнхеном 1938.

Точка неповернення, поєднана з моментом істини, робить путінський і, ширше, увесь більшовицький кримінальний режим ізгоєм і в світі, і в Росії. Кожен, хто доторкнеться до нього, заразиться. І таке капсулювання злочинного режиму дає надію на його обвалення в найближчому майбутньому.

Продовжуючи свого вбитого чоловіка, Юлія Борисівна Навальна стверджує - Путін, це не Росія. Але чи зуміє Росія звільнитися і від Путіна, і від влади всієї тієї мафіозної сили, яка володіє нею вже 105 років — це відкрите питання. Нинішнє поєднання точки неповернення і моменту істини дає змогу сподіватися, що відповіддю на нього буде — "так".

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube