«Не знаю, звідки ВікторЯнукович взяв, що вболівальники, якіприїхали з усієї Європи на Євро-2012,побачили, що Україна – сучасна європейськадержава і тут живе доброзичливий народ»,- пишет в своем блоге Алена Гетманчук.

«Якщо стосовно другогосперечатись доволі важко, то стосовнопершого можна було б довго й нудно.Проте, я це робити не буду. Принаймні дотого часу, поки не отримаю результатиПершого Євро екзит-полу, який на замовленняІнституту світової політики проводилавпродовж чемпіонату компанія JFK, опитуючина виходах зі стадіонів європейськихвболівальників. Все це у рамках проекту«М'яка сила України в Євросоюзі», якийІнститут світової політики реалізуєза підтримки USAID, разом з UNITER і PACT, абизрозуміти, яку додану вартість мавфутбольний чемпіонат для України взовнішньополітичному плані.

Покищо дозволю собі кілька власних вражень,які стосуються європейського виміруЄвро і не підкріплені жодними цифрами– лише моїми відвідинами трьох зприймаючих міст під час чемпіонату(Києва, Харкова і Львова) та спілкуванняз різноманітними вболівальниками –українськими та європейськими.

Неможу не поділитись хоча б кількомавраженнями принаймні тому, що для менеособисто Євро-2012 за рівнем позитивноїенергетики, за сплеском патріотизму,за шансом покращити свій імідж, запотенціалом в плані зближення зЄвросоюзом, за, нарешті, можливістю,просто усміхнутись одне одному замістьпостсовкового хамства і агресії навулицях, було другою потужною подією вісторії незалежної України подією післяПомаранчевої революції.

Помаранчевуреволюцію та Євро-2012 об'єднала такожпотреба частини українського суспільствана чесну гру. У випадку подій 2004 року –це була потреба у чесній грі на виборах.У випадку Євро-2012 – все набагато простіше:підсвідома потреба у чесній грі хоча бна футбольному полі, оскільки на решті«полях» в країні – політичному, судовому,бізнесовому – такої гри не ведеться.Не знаю, наскільки це відповідаєдійсності, але деякі дослідникистверджують, що в суспільствахнедемократичних люди особливо трепетноставляться до спорту, бо тільки там, наїхню думку, панує чесна гра і справедливість.Українцям, щоправда, не дуже пощастило:під час Євро вони встигли побачитинечесну гру й на полі, коли йшлось провідоме рішення угорського арбітра незарахувати гол у матчі між Україною таАнглією.

Певною мірою, Євро-2012 сталой потребою українців знову хоча б трохибути гордим за свою країну. Принаймні,хочеться вірити, що синь-жовті прапорціна автомобілях у Києві, Харкові і навітьОдесі, яка Євро не приймала – саме ізцієї опери. Почувати свою країну лузеромта ізгоєм – відчуття, яке пригнічує нелише деяких українських дипломатів,яким доводиться постійно комунікуватиз цивілізованим світом. Один відомий вУкраїні європеєць був під великимвраженням від того, як на нього буквальнонакинувся з обіймами один українськийолігарх відразу після перемоги Українинад Швецією. Цей олігарх, стискаючиєвропейця в обіймах, повторював лишеодне: «Ми виграли!!!! Ви розумієте – мивиграли!!!».

Європеєць, як він саммені пояснив, зрозумів ці слова приблизнотак: подивіться, ви нас списали, ви в насне вірите, ви вважаєте нас лузерами, алеми ж таки щось вміємо і можемо. Я, в своючергу, цілком погоджуюсь з німецькимжурналістом, який у своїй статті в TheNew York Times написав, що з точки зоруміжнародного сприйняття Німеччини булоб краще, якби вона програла Євро-2012(мовляв, занадто вже багато вона домінуєзараз в інших сферах міжнародного життя,аби ще й на футбольному полі виступатиу ролі superpower), але я на 100% погодилась биз усіма, хто б висловив думку, що Українідля її міжнародного сприйняття вихідхоча б у чверть фіналу був би набагатоважливіший, ніж на чемпіонаті світу у2006-му – надто багато вже останнім часомпоразок в інших сферах.

Євро-2012 довело те,що багато прихильників інтеграціїУкраїни в ЄС як в самій Україні, так і вЄвропі доводять багатьом скептикамцієї самої інтеграції – коли є сильнийстимул зсередини (право на проведенняЄвро) і зовні (постійний контроль УЄФАі особисто Платіні) Україна можетрансформуватись набагато швидше.Можливо, членство в Євросоюзі не є такимстимулом для всіх урядових олігархівта олігархенят, бо як мінімум не маєнічого спільного з їхнім улюбленимдітищем – футболом, але якби такийстимул все ж існував з конкретнимидедлайнами і вимогами з боку ЄС, тосправи б в Україні просувались значношвидше. Євро-2012 – це сигнал тим європейськимполітикам, які не вірять, що перспективачленства в ЄС нічого не дасть дляпришвидшення змін в Україні і ніяк неможуть збагнути, чому українськідипломати роками намагаються їїзафіксувати принаймні в Угоді проасоціацію. Євро-2012 – це, водночас, ісигнал тим українцям, які свято вірятьв обіцянки українських політиків«побудувати Європу в Україні», а всідружні поради європейців сприймаютьвиключно через призму «чого вони лізутьв наші справи». Сподіваюсь, післяЄвро-2012 хоча б деякі з них зрозуміють,що моніторити виконання обіцянки про «побудову Європи в Україні» доведеться у кращому випадку їхнімправнукам, якщо сама Європа не стоятимез нагайкою біля головних українськихкабінетів.

Чотири роки тому у своєму«Щоденнику євроатлантиста» я писалапро те, наскільки Євро-2012 буде важливимпроектом в плані сприйняття України вЄвропейському Союзі, бо наочнопродемонструє і для європейськихбюрократів, і для пересічних європейців,хто стежить за футболом, наскількивеликою є різниця між Польщею та Україною– країною-членом ЄС та країною навітьне кандидатом на членство. А ще –наскільки обидві країни в таких різнихстатусах готові разом реалізовуватимасштабні спільні проекти. Євро-2012 малоб бути чи не найбільшим в історії Українитестом на сумісність реального Євросоюзуз Євросоюзом потенційним.

Так вжесклалось, що Польща з моменту отриманняправо на проведення Євро-2012 зробила всеможливе, аби стати уособленням успішногорозширення ЄС на Схід. Україна – нажаль, поки що є кандидатом на уособленнямпровальної «східної політики» Євросоюзу.Євро-2012 повинно було стати проектом,який би надав зовсім іншого диханнявідносинам України та Польщі. На жаль,цього не сталось. Замість одного спільногопроекту вийшло два: одне Євро, якевідбувалось у свідомості українців«десь там», в Польщі, і інше – «у нас, вУкраїні». Очевидно, для спільного проектубуло б набагато краще, якби матчі збірноїУкраїни відбувались у Польщі, а збірноїПольщі – в Україні, аби рух вболівальниківз двох сторін відбувався не тільки уVIP ложу, на рівні якої українська тапольська співпраця і так непоганопросувається, а на трибуни різнихкатегорій.

Політика – це ніщо інше,як сприйняття. А сприйняття України вЄвропі – ні для кого не секрет, цесправжня страшилка для будь-якогопорядного бюргера чи сеньора, яка щорокунаростає новими жахливими сюжетами.Останній – про бідну жінку з косою, якукатують у в'язниці бандити. Щоб змінитице сприйняття – а значить, і політикуЄС до України – одного Євро надто мало.Але його було достатньо для того, щобпершою реакцією деяких європейців нажахливі дороги, недосконалий сервіс,хабарі на кожному кроці було б щосьінше, аніж проста та ємка констатація:it's Ukraine (це ж Україна). Мовляв, без цьоговсього Україна не була б Україною», - пишет Алена Гетманчук.