Сертифікований педагог Монтессорі та методу Шалви Амонашвілі — про те, як допомогти дитині почати говорити через щоденні ситуації, гру та заняття без тиску, виправлень і порівнянь.

За результатами опитування вчителів початкової школи 83,3% педагогів назвали одним із найпоширеніших труднощів у дітей під час вивчення англійської мови страх говорити нерідною мовою. Це означає, що проблема часто пов’язана не зі словниковим запасом, а з психологічним бар’єром і браком безпечної розмовної практики.

Саме тому педагоги в усьому світі шукають підходи, які допомагають дитині почати говорити швидше й упевненіше. Такі рішення сьогодні отримують і міжнародне визнання. Наприкінці 2025 року міжнародна премія American Business Expo Xmas Award відзначила в категорії Освіта та EdTech (Education & EdTech), дошкільна освіта (Early Childhood Education) програму «Виховання білінгвальної дитини» (Raising a Bilingual Child) педагога Айнури Молдосанової. Свою методику Айнура розвивала протягом багаторічної роботи в Meridian International Kindergarten у Києві. Вона пройшла шлях від педагога до провідного викладача, координатора та керівника освітнього процесу. Займалася наставництвом колег, працювала з родинами й вибудовувала освітній процес так, щоб дитина включалася в комунікацію без стресу.

Ми поспілкувалися з Айнурою Молдосановою про те, як допомогти дитині заговорити другою мовою, що заважає мовленню та які дії дорослих дають результат.

Айнуро, ви працюєте в дошкільній освіті та білінгвальних програмах уже понад 16 років. Як, на вашу думку, педагогу правильно реагувати на поширені ситуації, коли дитина не може заговорити іноземною мовою?

Педагогу важливо реагувати спокійно й без тиску. Мовчання не варто виділяти як проблему й тим більше посилювати вимогами та частими виправленнями. Зазвичай краще зберігати нейтральний, підтримувальний тон, приймати короткі відповіді як норму та давати дитині час, не кваплячи її й не оцінюючи.

У Meridian International Kindergarten ви вибудували системну роботу з родинами, яка включала домашні візити та регулярні зустрічі педагога з батьками й дитиною. Як батькам упоратися зі своїми емоціями та очікуваннями, коли дитина довго не починає говорити другою мовою?

Зазвичай батькам допомагає усвідомлення того, що тривога в такій ситуації є нормальною. Коли дорослий очікує швидкого результату, він починає стежити за кожним словом дитини, і напруження в родині зростає. Тому я пропоную змістити очікування на реалістичний орієнтир: дитина поступово звикає до мови й до нової ролі, а темп у різних дітей різний.

Також варто домовитися в межах родини про єдину лінію поведінки. Часто один дорослий квапить, інший шкодує, і дитина відчуває цей конфлікт. Коли вдома є спокійна позиція й однакова реакція, дитині легше.

Важливо зменшити кількість порівнянь. Порівняння з іншими дітьми майже завжди посилює тривожність батьків і дитини, але не пришвидшує мовлення. Набагато корисніше помічати невеликі ознаки прогресу: дитина почала краще розуміти, частіше реагує, охочіше включається в спілкування.

І, нарешті, підтримувати контакт із педагогом. Батькам легше, коли вони розуміють, що відбувається в групі та які кроки нині вважаються нормою. Тоді очікування стають спокійнішими, і дорослі менше тиснуть на дитину.

Ваша прогресивна, авторська модель працює на перетині системи Марії Монтессорі, яка виховує в дитині самостійність, і гуманної педагогіки Шалви Амонашвілі, заснованої на навчанні через повагу до людини. У чому вона полягає і що в ній принципово відрізняється від звичайних занять іноземною мовою для дітей?

Підхід ґрунтується на двох принципах: як організоване середовище для дитини і як із нею спілкується дорослий.

Із боку Монтессорі я беру ідею навчання через самостійні дії та зрозуміле, підготовлене середовище. Дитина не просто слухає й повторює, а робить щось конкретне: обирає, виконує завдання, грає, взаємодіє з матеріалами. І друга мова з’являється всередині цих дій, а не окремо на уроці.

Із боку гуманної педагогіки я беру стиль спілкування. Дорослий говорить спокійно, не квапить дитину, не акцентує увагу на помилках і не вимагає «правильних» довгих відповідей. Якщо дитина сказала не так, дорослий зазвичай просто відповідає і повторює правильний варіант у своїй фразі.

У результаті дитина отримує багато ситуацій, у яких можна висловитися коротко й по суті, без страху помилки. Саме так мовлення починає з’являтися й закріплюватися.

Багато дітей, яких ви навчали, починають активно говорити через 4–5 місяців. Як ви розумієте, що дитина справді почала говорити, а не просто повторює за дорослим?

Ознака того, що мовлення запустилося, — це ініціатива. Дитина починає сама звертатися, просити, відповідати, коментувати гру, ставити прості запитання. Вона робить це не тому, що її попросили повторити, а тому, що їй потрібно щось сказати.

Ще одна ознака — стійкість. Якщо дитина говорить лише на занятті на прохання дорослого, це може бути повторення. Якщо ж вона починає говорити протягом дня, у різних ситуаціях, із різними людьми, нехай коротко й з помилками, — це вже реальне мовлення. І для мене важливо, щоб дитина не уникала говоріння. Коли вона не боїться пробувати, прогрес стає помітним досить швидко.

Ви впроваджували методику не лише особисто, а й через навчання колег та наставництво. Які елементи підходу є критичними, щоб результати зберігалися в різних педагогів, а не трималися лише на одній людині?

Тут є кілька нюансів, без яких система не працює. Передусім це стиль спілкування. Якщо один педагог говорить спокійно й підтримує спроби дитини, а інший квапить і часто виправляє, діти починають знову замикатися. Тому важлива єдина позиція дорослих: більше діалогу, менше оцінювання, більше часу для дитини.

Крім того, для дітей важливі однакові сценарії, які повторюються щодня. Коли в групі є зрозумілі ритуали, ті самі фрази в тих самих ситуаціях, дитині легше почати говорити, бо вона знає, що від неї очікується, і це не змінюється щодня.

Нарешті, середовище й організація процесів також мають значення. Мовлення запускається швидше, коли дитина має дії, ролі, матеріали та ігри, у яких мова використовується природно.

Департамент освіти Київської міської ради відзначив вашу роботу в дошкільній освіті та 10 років служби, вручивши вам почесну грамоту за внесок і професійну вислугу. Як це визнання на державному рівні вплинуло на ваш розвиток як фахівця?

Передусім це визнання стало для мене точкою професійної ясності: я побачила, що обрані підходи в роботі з дітьми й родинами дають стійкий ефект, і що їх важливо не лише застосовувати, а й описувати та структурувати. Після цього я стала уважніше фіксувати прогрес дитини в спостережуваних кроках і вибудовувати роботу з батьками як частину процесу, адже узгодженість дій дорослих часто впливає на результат не менше, ніж самі заняття. По суті, ця нагорода стала одним зі стимулів систематизувати мій підхід і оформити його в методику, з якою мені надалі було простіше працювати й яку можна передавати колегам.

Які професійні цілі ви ставите перед собою на найближчі роки?

Я завжди намагаюся розвивати свої навички й розширювати методики, які використовую в роботі, адже від цього безпосередньо залежить, наскільки комфортно й ефективно дітям навчатися. Тому нині я навчаюся в коледжі та паралельно відвідую заняття й проходжу курс із раннього розвитку дітей, щоб отримувати нові знання відповідно до освітньої програми у США, де я планую продовжувати свою кар’єру. Для мене важливо застосовувати нові знання в роботі та й надалі розвивати підходи, які допомагають дітям упевненіше включатися в мовлення й навчання.

Олександр МИРОНЕНКО

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube