В прессе в связи спредвыборной кампанией начали писатьо том, что Оксана Забужко стала кандидатомв депутаты от партии Виктора Ющенко.Чтобы развенчать все слухи, онапрокомментировала ситуацию в Украинеи конкретно вопрос о своем депутатстве.Текст ее послания в своем блоге разместилСергей Шишкин sergiy-shyshkin.

ОксанаЗабужко, письменниця, спеціально для«Радіо Свобода»

Про Юрія Домбровського,автора останнього великого романуросійської літератури – «Факультетненужных вещей», розповідають, що, колиНКВД вдерлось до нього з четвертимарештом за 20 років (він їх майже всі 20 івідсидів, тільки з перервами), то засталийого за письмовим столом. Побачившинепроханих гостей, письменник з досади(знов пропав рукопис!) викрикнув найбільшнаболіле за всі оті 20 років:

– Да немешайте же мне работать!..

Згадуюцей анекдот щоразу, коли доводиться«перебивати» своє життя «на півслові»,щоб, хоч-не-хоч, утрутитися в той гібридборделю й божевільні, який у насназивається «політичним процесом», –щось коментувати для ЗМІ, підтримуватиякісь громадські ініціативи, виступатиз якихось публічних трибун, врешті,просто називати чорне чорним, а білебілим, коли нема більше кому цьогозробити.

Як-не-як, це прямо належитьдо письменницького професійногообов’язку – називати речі своїмиіменами, і в тотально імітаційнихрежимах, як наш, де самі значення слів– базові, опорні для здорового глуздусмисли – перевернуто навспак, такезаняття неминуче стає «політикою». Інема на те ради.

Нічого, втішаєшсебе, коли знов «перебивають на півслові»(«Да не мешайте же мне работать!»), –твоїм попередникам бувало гірше, булив 20-му столітті часи, коли бути українськимписьменником прямо дорівнювалосясмертному вироку, а ти все-таки, нівроку,дещо вже встигла, як там у Жванецького– «смотри, сынок, эти три полки отецнаписал крупным, стремительнымпочерком…».

Звісно (продовжуєш себевтішати), якби ти народилася в культурній,урядженій (кимось раніше!) країні, то,певно, вдалось би встигнути більше (ах,які задуми, «перебиті», гаснуть, лишаючипо собі лиш скупі щоденникові уривки,які сюжети роками очікують черги в«загашнику»!), – а тут, по ходу, доводиться«уряджати» свою-неуряджену, займаючисьводночас ще купою суміжних галузей, –і швець, і жнець, і на дуду грець, але щовдієш, така доля письменника в біднійкраїні, онде й Орхан Памук про це пишев «Таймс Літерері Саплмент», а куди пакнам із нашою історією до турків рівнятися,тож нічого нарікати, «нам своє робить»…

Алеза минулі тижні мій оптимізм дещопідупав. У країні ввімкнулася передвиборчатрясця – єдиний, для імітаційноїдемократії, національний вид спорту,перед яким якесь там Євро просто дитячазабавка, – і ЗМІ ринулись мене, майжеза Марком Твеном, «балотувати вгубернатори». Сиріч, по-нашому, – внародні депутати. Повчальна вийшлаісторія – Марк Твен би плакав.

Якмене «балотували в депутати»

Наперший журналістський дзвінок іззапитанням, чи правда, що я «йду вдепутати» (бо якась малопристойна газетаПР буцім таке «пропечатала»), я ще веселовідповідала цитатою з «Блакитноїтроянди» Лесі Українки: «Вітаю, намсказали, що ви заручена! – Спасибі зановину, з ким же се?». З Ющенком, – пояснилатрубка. Гм, мило це чути, але, при всіймоїй до екс-Президента пошані й співчутті(гарна рибка, та в поганий ставок попала!),я ж іще перед парламентськими виборами2006-го, коли ЗМІ мене так само без моговідома були «пошили в списки» (в гуртіз Вакарчуком і Русланою), популярнопояснила, urbi et orbi, чому для письменникаперехід у парламентське крісло, навітьв «урядженій» країні, – це професійнесамогубство, і відтоді ця відповідьнезмінно висить у мене на офіційномусайті, – чого ж це питання виникло знов,хіба я тоді погано пояснила?..

Спростуваннямоє з’явилося друком, але нічого непомогло. За кілька днів про «мої політичніплани» почали обережно розпитувати призустрічі вже ближні й дальні знайомі,бо в міжчасі по просторах інтернетупомчала «з благою вістю» армія тролівуже не ПРівського, а БЮТівського розливу– «оновлена версія» тих «шестьорок»КҐБ, що в 1970-ті надзвонювали «накодумцям»з такими самими п’ятихвилинкаминенависти по телефону: технології за40 років удосконалилися, але стратегіїлишились ті самі, і УРСР наш «вічноживий», як той Невмирущий Чахлик ізміського фольклору, або «оновлений»Віктор Медведчук із лайтбоксів. Колиневдовзі з тим самим питанням подзвонилиз одного опозиційного телеканалу,розмова звучала вже в іншому тоні:

–У нас є інформація, що Ви все-таки будетебалотуватися в народні депутати!

Тутя вперше розсердилася («Да не мешайтеже мне работать!»): спробуй не розсердитись,коли тобі отак прямо, без цереґеліввисловлюють сумнів у правдивості твоєївласної заяви з-перед кількох днів!

Можна,звісно, зробити скидку на «профдеформацію»– на те, що наші журналісти звикли матисправу з політиками, котрі сьогодніговорять одне, завтра інше, і ніхто незавдає собі клопоту ловити їх на слові,але треба ж хоч трохи розуміти, щополітики – це, в моральному сенсі, такасама в нашому суспільстві «група ризику»,як ВІЧ-інфіковані, і старатись по змозі«локалізувати інфекцію», замість ширитиїї на всі боки, підозрюючи в кожномуцинічного маніпулятора! (так поліцейськів кожному звикають бачити злочинця –і тому в країнах ЄС поліцію періодичновідправляють на психологічну реабілітацію:час би й нашим журналістам над чимосьтаким замислитися…)

Втім, найпікантнішебуло попереду. Вінцем цього «інформаційногобліцкріґу» став заголовок, який меніднями прислали на Фейсбук: «Забужкоотказала Ющенко» (так!). Як писалинеокласики – «апотеоза».

Подумалося:дорогі «гієни клавіатури і шакаликопіпейсту», як би ви здивувалися,довідавшись, скільком я, тільки в цьому«політичному сезоні», по-вашомувисловлюючись, – «отказала»"! Васобманули, панове: політика – це неперсоналії, а ідеї. А те, чим ви займаєтеся,називається трохи інакше – з лексиконуПодерв’янського…

Втім, я не томупишу, аби читати комусь моралі чиспростовувати чергове глупство (навсякий фейк не наспростовуєшся!). А щомене справді за ці тижні вразило – цеготовність десятків людей, у тому числіпритомних, повірити, ніби письменник узеніті своєї кар’єри – письменник, начиєму рахунку, нівроку, оті самі "триполки стремительным почерком" інайбезцінніший у світі «електорат» –сотні тисяч читачів у різних мовах, щочекають од нього нових книжок, – напропозицію "до партійного списку"вмить пошле те все до дідька та рвонепід цирковий купол на Грушевського:засідати в одному залі з Колесніченком,Чечетовим, «потомственним чекістом»Кожемякіним та всіма іншими нашимигопниками й чекістами, потомственнимий непотомственними, скільки їх тамє.

Самохіть, добровільно покине«сродний труд» і чесний хліб, вийде з-записьмового столу – й сам себе відконвоюєв ГУЛАГ: прямісінько в «блатну зону».

Іось така віра – це справді серйозно.Тому що за нею стоїть цілковито, з нігна голову перевернута система вартостей– та, яка й держить наше суспільство вполоні от уже 20 років.

У КраїніНавпаки

В СРСР було таке поняття –«потрапити в номенклатуру». Це вважалосьвершиною будь-якої кар’єри –«номенклатурою» були не тільки такзвані «партійні й радянськіпрацівники».

Цей, за М.Джіласом,«новий клас», відгороджений від «широкихмас трудящих» парканом «спецрозподільників»різної категорії («за семью заборами,за семью запорами сталинские соколыкушают шашлык»…), включав у себе також«бюрократичні верхівки» практично всіх«професійних цехів» – від КомандуванняВМС до Президій творчих спілок: всі цілюди мали «доступ» туди, де «вирішувалисяпитання», – в ЦК, «на килим».

Позаособистим втручанням номенклатури(«кришуванням», по-нинішньому) життя небуло – було сіре, безпросвітне животіння«трудящих мас» («біомаси», по-нинішньому)від зарплати до зарплати, з правомпроходу двічі на рік «святковоюдемонстрацією» повз номенклатурнітрибуни (отут тільки й різниця: сьогодніза таке «носіння партійних прапорів»найманцям платять, тоді це доводилосьробити «не за гроші, а за страх»).

«Потрапитив номенклатуру» означало отриматидоступ, по-перше, до неприступних «масам»благ, а по-друге – до деяких важеліввпливу на владні рішення. І бували,траплялося, в номенклатурі УРСР цілкомварті доброї пам’яті люди, котрі тимдругим користали охочіше од того першого(і в сьогоднішній Верховній Раді такітеж трапляються, чому ні…), – такі собі«прокладки» для «амортизації» системи,яка без їхньої присутности була б гетьнелюдською (про «соціалізм із людськимобличчям» всі ще пам’ятають?), – тількиот система від того «демократичною» нестала…

І досі – не стала: похитнуласьбула на рубежі 1980-90-х, – але вистояла,вціліла, із «старшобратньою»ФСБешно-»газовою» поміччю, – огидна,вже неприкрито, без усяких «ідеологічнихналіпок» протрухлявіла до свогоістинного – кримінального кістяка(криміналітет її заклав у 1920-і, він її й («укріпив» у 1990-і!). І ніякі окремовзяті «прокладки з людським обличчям» їй не допоможуть (наш третій Президент,до речі, якраз і був такою «прокладкою»– і сильно воно нам помогло?), – непоможуть доти, доки українське суспільство,в основній своїй масі, не перестане цюсистему підтримувати.

Тому що воноїї підтримує, от же в чім штука. В душахмільйонів наших співвітчизників живеневивітрена з часів УРСР таємна рабськамрія – й собі («потрапити в номенклатуру».Або принаймні («пристроїтися» десьпоруч – в обслузі. («Вписатись», такби мовити, в ієрархію, де головне – цевибрати собі «правильного» феодала.

Коли «твій» феодалпрограє, можна, без сорома казка, перебігти («під іншого», але не можна, невмістимодля цього типу свідомости НЕ БУТИ «ЧИЇМСЬ» – адже без цього ти просто"біомаса», орвеліська «неособа»,хоч би які там були твої професійніздобутки… (Той елемент щирости, який,поза проплаченим кібертероризмом таіндукованим психозом, можна вловити вгорезвісній "війні з противсіхами»,– це не що інше, як традиційна ненависть («панських» – до «вольних»: якто так, що ви «нічиї»?! Не сміє такогобути – кожен мусить мати "годувальника»!)

Осьце й є, за формулою Василя Симоненка, («Країна Навпаки»: коли мільйониздорових, працездатних чоловіків іжінок, які з дня на день творять життя(сіють хліб, пишуть книжки, вчать дітей,лікують хворих, винаходять, майструють,множать національне багатство…), і вбагатьох це виходить по-справжньомудобре, – добровільно згоджуються вбачати«годувальників» у замкнутій паразитичнійкасті «недоторканних» («шудр»,по-індійському, і шудри вони й є…), які,за поодинокими винятками, самі нічогосуспільно корисного не вміють, не знаютьі не виробляють – і навіть не прикидаютьсявже, ніби мають якісь «програми реформ»чи візії розвитку країни, а простобезсоромно «юзають» національні ресурси,і серед них найцінніший – людський: наштруд, наш час і наше життя.

Весь нашінформаційний простір заповнений, якклозетна яма, відходами життєдіяльностицієї «нової номенклатури», яка теперзветься «політичною елітою». Ми вжезнаємо їх усіх ледь не поіменно. Мизнаємо їхні смаки, дивимося, як воницілуються з Кобзонами й Пугачовими,танцюють із Кіркоровими й Басковими,обговорюємо їхні Луї Віттони й ЛамборґініДьябло, їхніх попів і їхніх адвокатів– і на повному серйозі, «неначе людиподуріли», сперечаємося, хто з них у насменше вкрав (так, ніби вони нам звітують!).Інших тем вони нам не залишили.

Минічого не знаємо про свою країну. (Проможливість порівняти її з іншими вже йне кажу!) Ми не подорожуємо по ній – зДонецька до Львова чи Чернівців і навпаки– і не уявляємо, як живуть «сусіди черездорогу», – зате твердо пам’ятаємо(спробуй забудь, коли щодня нагадують!),на які «електоральні латифундії» вонинас поділили. Ми не знаємо своєї історії,поняття не маємо про культурну спадщину,не здогадуємося, чим нам, як спільноті,пишатися, – і на запитання про «великихукраїнців» заведено, мов роботи, називаємоімена все тих самих, бачених у телевізорій на білбордах «шудр».

Ми не чуємосвоєї музики й не бачимо своїх фільмів(навіть свого найславнішого Акторанація не побачила в його найзорянішійролі – в «Серці на долоні» К.Зануссі,бо 2009 року, коли Богданові Ступці за цюроль аплодував «Рим і мир», наші екранибуло зайнято зовсім іншими шоу – «Той,Що Почує Кожного» і «Та, Що РозвантажуєТаміфлю», – «більш нічого не повинензнать невольник»!).

Навіть футбольнийчемпіонат – дійство, що для кожноїкраїни-господині стає святом національноїєдности (влітку 2006-го я спостерігала цев Німеччині й знаю, що кажу!), – не приніснам тої радости, яку міг би: один шудрокланвзагалі вимагав замінити його набезальтернативне шоу «Та, Що СтраждаєУ В’язниці» (в дусі сталінських декретів1941-го – всім спалити збіжжя, зарізатихудобу й іти в партизани!), другий не давшколярам і студентам довчитися, авболівальникам подивитися (хай«хазяйський» телеканал купують, суки!),– і, не встиг наш затюканий нарід трошкиза той футбольний червеньповеселіти-відтерпнути, вперше почутивід чужинців, що живе в країні, якоюможна пишатися (а значить, і старатисьзробити її кращою?), та ледь-ледь піднестисядухом, як на другий-таки день шудридружно гепнули його по голові розкольницьким«мовним путчем»: не розслаблятися, маршназад по своїх електоральних стійлах,щоб не забували, суки, «де чиї»!..

Кощієвасмерть

Чому вони нас зневажають? Татому, що твердо переконані: коженукраїнець хотів би опинитися на їхньомумісці – й був би на ньому таким самим,як вони. Просто, їм, бачте, вдалося, якзлодіям у церкві, допастися до громадськоїскарбони, і тому вони «еліта», а кому невдалося, ті – «біомаса». І ціла арміяїхніх колаборантів, свідомих і несвідомих,цілий час на всі боки транслює, як вірус,цей вивернутий «навпаки» світогляд.

Тиназиваєш бандитів бандитами? Значить,ти їм заздриш!Тобі пропонують до нихприєднатись («потрапити в номенклатуру»),а ти відмовляєшся? Значить, «не ті»пропонували! Так духовний гній розтікаєтьсяпо всіх клітинах і порах суспільногоорганізму, підтримуючи в ньому застарілурабську віру, ніби без «номенклатури»ми – ніхто: нічого не можемо й ні на щоне здатні.

Справжня сила «номенклатури»– не в грошах, і навіть не впідтримці/непідтримці Путіна чиБерезовського, а, як Кощієва смерть уяйці, в цій вірі, і тільки в ній одній.На ній стоїть весь наш суспільнийконсенсус. І замучені донецькі шахтарі,котрі знову проголосують за «своїхбандитів», бо ті їм видають копійку напрохарчунок, і куди ліпше за них доглянутій очитані сиві галицькі дядьки, щорюмсають по ЗМІ, як маленькі хлопчики:«От якби була Юля…», – це опора нашоїчинної системи політичного васалітету:люди, які згодились визнати, що самі,без «хазяїна», ні на що не здатні, – щовони «підданці», а не громадяни.

Щойноз моменту, коли електорат зажадає неподачок від «годувальника», а, такипо-хазяйському, – звіту від нечистихна руку слуг за доручені їм громадськікошти (читай – прозорости бюджету навсіх рівнях!), магія «номенклатури»почне розвіюватись, аки дим, – і вірус,що нині «керує» хворим організмом, станелокалізованим чиряком. Але для цього«ми» маємо спочатку різнитися від «них»– не тим, що у нас в гаманцях, а тим, щоу нас в головах і душах.

Це не є легкийшлях: ще Ганді вчив, що найважче – незмінити світ, а змінитись самому. Алеіншого шляху нема, якщо ми хочемоколи-небудь вибратися з догниваючогоУРСРівського смітника. Тому що незалежноїдержави без незалежних громадян – небуває.

…Оце те найголовніше, що яхотіла сказати нашим журналістам післятого, як вони мене так брутально «витяглиз-за письмового столу». Сподіваюсь,тепер можу дозволити собі повернутисядо рукопису нової книжки. Слово чести,там мова про речі непорівнянно важливішій цікавіші – про красу і пам’ять, дружбуі вірність, любов і свободу, – про всете, задля чого, в кінцевому підсумку,тільки й варто жити на Землі.