Хіба ще кілька місяців тому хтось міг уявити, що в нашій країні можливий такий потужний прояв низової самоорганізації, що б визначив риторику основних політичних спікерів України? Звісно, ні. Раніше про подібне ми лише мріяли, а тепер більшість українців переконані, що навіть у нашій безсоромно корумпованій, мажорській державі громадянська позиція має велику вартість.

Соромно визнавати: хоч Євромайдан і зібрав величезну кількість учасників у Києві та інших містах, він поки що не реалізував свої головні амбіції. Це факт. Однак, попри все, ми зробили найважливіший крок для подальшого історичного поступу – прокинулися від політичного анабіозу.

Пробудження відбулося не під теплою ковдрою в ліжку, а під ударами кийків на Майдані Незалежності, не в результаті спокійного громадсько-політичного генезису, а в спалахах справжньої громадянської люті. Ці перетворення настільки незвичайні й важливі, що, на мою думку, їх слід ще раз перерахувати й добре осмислити, аби не вводити себе в оману.

Адже, з одного боку, є реальні суспільні зміни, які неможливо не помітити. З іншого боку, існує ейфорія, що може зашкодити адекватній оцінці подій у державі. Тому зараз наше основне завдання – не піддаватися спокусі захоплення власною громадянською величчю й продовжувати боротьбу за логічне завершення акцій протесту, яким має стати виконання вимог Євромайдану.

Формула страху                                                              

За останні три тижні сформувалося дивне відчуття: ніби люди перестали остерігатися публічної демонстрації думок. Цей ефект виник через те, що громадське обурення беркутівським розгромом студентської демонстрації вилилося в багатотисячний столичний мітинг.

Як відомо, наприклад, з теорії Еліаса Канетті, під час участі в масових заходах нівелюється й соціальний статус особи, й культурні особливості, й (у деяких випадках) навіть гендерні відмінності. Під час велелюдних протестів усі стають рівними, формується тимчасове суспільство «єдиного вектору», згуртоване патріотизмом і спільною боротьбою.

Відсутність страху – чи не найголовніша зброя учасників акцій непокори. Йти на контри з владою, відстоюючи власні права, набагато легше, коли знаєш, що за твоєю спиною стоять тисячі однодумців.

Наразі в Україні починаються масові переслідування активістів Євромайдану, зокрема – його громадських організаторів. Ні для кого це вже не секрет. Як і те, що на сучасному етапі розвитку нашого громадянського суспільства проблема вітчизняної формули страху полягає в наступному: після завершення мітингів не лише не припиниться тиск, блокування діяльності і відкриття кримінальних проваджень, а й значно посилиться пресинг.

Поранений хижак завжди агресивніший за неушкодженого,  і наші державні функціонери не є винятком.

Окремі прутики легше переламати поодинці. Тому ми маємо зробити все, щоб політична активність не ставала предметом вибіркового кримінального переслідування.

Для мітингарів Євромайдан (в інтелектуальному сенсі та в сенсі суспільного напруження) завершиться тільки тоді, коли з СІЗО вийде останній активіст, і всі «в’язні Банкової» опиняться на свободі. Слід готуватися до того, що протягом 2014 року  українці виходитимуть на площі, аби захищати одне одного, не даючи знищити авангард вітчизняного протестного руху.

Якщо такої боротьби за «своїх» не відбудеться, в країні можна буде констатувати поступову імплементацію російського сценарію дезактивації громадянського суспільства. Іншими словами, буде реалізовано формулу страху, яка надовго відіб’є в політичних активістів бажання відстоювати власні права всіма можливими засобами, гарантованими Конституцією та здоровим глуздом.

Формула честі

Найбільша проблема України полягає в тому, що влада знаходиться в руках людей, позбавлених громадянської та професійної гідності.

За товстими стінами радянських адміністративних будівель сьогодні сидять начальники різного калібру, наділені багатьма чеснотами. Це правда. Вони дисципліновані, витривалі, частина чиновників має неабиякий інтелектуальний потенціал.

Однак їм бракує основного людського стрижня – справжнього характеру й персональної чесності. Саме тому в Україні міністри й інші державні очільники ніколи не звільняються за власним бажанням, навіть тоді, коли їхньої відставки вимагають сотні тисяч людей з різних регіонів.

Якщо для вітчизняної «еліти» неприйнятна формула честі, таку політичну верхівку потрібно будь-якими способами вимивати з тіла країни. Нині маємо лише один більш-менш ефективний інструмент форматування влади – це вибори. Отже, вирішальна битва за реалізацію формули честі відбудеться в березні 2015 року.

Формула революції

Нова Україна, яку я протягом місяця спостерігаю на головній площі країни, нові думки, нові вирази облич вказують на дуже важливу річ: у нашій країні вже відбулася революція.

Ми стали учасниками чи, принаймні, свідками зміни парадигми громадянського мислення. Що б не відбувалося далі, які б радощі чи розчарування не спіткали нас у майбутньому, наразі можемо чітко сказати: ніхто не зможе забрати в цієї країни її внутрішніх перемог.

Чого найбільше потребує громадянин України? Упевненості в тому, що співвітчизники прийдуть на допомогу, якщо репресивна машина влади почне засмоктувати його у своє жерло за відстоювання власних поглядів.

І на Євромайдані цю впевненість, незважаючи ні на що, відчули всі його учасники.

Що важливо: уперше. Так щиро й масово – уперше…