Нинішній Майдан поступово перетворюється в самодостатню структуру. Республіка в республіці. Зі своєю дивовижною атмосферою приязні, взаємоповаги й взаємопідтримки. Зі своїми законами й правилами. Своєрідна Запорозька Січ. Здається в українців відродилася генетична пам’ять. Але ця пам’ять здатна створити республіку-мрію лише на кількох гектарах. Але й у серці столиці. Як відвертий виклик гетьманській владі, котру, схоже, захопили випадкові, але беручкі люди. І ці люди не схильні до українських романтичних поривів, проте змушені терпіти це неподобство у себе під боком.  

Але за триста метрів від Хрещатика казка закінчується й реалізація островків пам’яті, котрі дуже легко трансформуються в уяві як спогади про майбутнє, припиняється. Уже майже непомітна символіка. Тобто, залишивши знамениті барикади й одійшовши на кільканадцять метрів, люди одразу занурюються в інше життя. А Майдан залишається недосяжною мрією, живою казкою, паралельним світом. Та все ж продовжує вперто стояти. Може тому, що не може досі сам себе пояснити. І сподівається на озаріння.  

А може, й простіше: багатотисячний живий організм прагне сформувати інтегральну ідею. В такому багатоголоссі й різномисленні це дуже непросто зробити. Справжніх лідерів у Майдану ще поки немає. Опозиція з усіх сил прагне очолити й представляти Майдан. Але якщо чесно, то це в неї не дуже добре виходить. Хоч Майдану подобаються її лідери – і Арсеній Яценюк, і Віталій Кличко, і Олег Тягнибок. Вони до певної міри взаємодоповнюють один одного. І виходить такий собі трьохголовий Змій Горинич. Але, схоже, він поки владі не страшний. Хоч вона на всякий випадок і генерує чутки про можливі арешти й кримінальну відповідальність. А може, хтось і злякається.  

Але вистоявши у перші часи неоковирних спроб силового розгону, Майдан поволі еволюціонує. Дуже поволі. Але якщо швидше – то це революція. З усіма наслідками, що витікають звідси. Але ніхто із лідерів Майдану не хоче брати на себе відповідальність за революційний перебіг подій. Хлопці дуже бояться крові, перед якою однозначно не зупиниться влада. Їй відступати нікуди. Хоч, як часто звучить на Антимайдані, «за нами Россия, Москва и Арбат». І при всій демонстративній неповазі Путіна до Януковича, Кремль дуже швидко може підтримати всіма можливими й неможливими методами режим донецьких хлопців. Добрі вертольоти НАТО можуть просто не встигнути долетіти захищати молоду демократію. Тай до цього просто не варто доводити. Тим більше, що лідери Майдану використали ще далеко не всі способи боротьби й пропаганди своїх ідей з метою залучення якомога ширшого кола симпатиків.  

Ще один і може найяскравіший лідер Майдану Юрій Луценко на минулому Віче 22 грудня закликав своїх колег взяти курс на Схід і Південь. І впродовж наступних півроку розпропагувати там місцеве населення, залучивши його на свій бік. Стратегія, мабуть, дуже правильна. Хоч за півроку може трапитися всяке.  

Але все ж спочатку треба розібратися, чого хоче Майдан і чого хочуть лідери опозиції. Поки видно  по всьому – це не одне й те ж. Майдану потрібні корінні зміни, перезавантаження основ життєдіяльності країни.

Тобто, країні потрібна бажано мирна революція, котра передбачатиме не тільки зміну влади, а й систему влади. І якщо це революція, то має передбачати за теорією і практикою зміну системи власності, корінний перерозподіл суспільного продукту, що включатиме легітимацію приватизації гігантів української індустрії, котрі колись практично за даром дісталися купці метких підприємців. Нині ці хороші хлопці повинні показати наскільки вони стали ефективними господарями й підтвердити це, доплативши в державну казну за отриманні впродовж цих років надприбутки певний універсальний для всіх відсоток. А це за підрахунками спеціалістів близько 20 мільярдів доларів США. Тобто, має вистачити і на суттєве підняття пенсій і зарплат бюджетникам, що в свою чергу пожвавить внутрішній ринок.  

 Я не певен, що на такий масштаб змін готові нинішні лідери опозиції. Вони схильні зупинитися на перезавантаженні влади. Тобто самим стати владою.  А потім… Потім питання: як перезавантажити владу, не маючи незаперечної підтримки народу у всіх без виключення регіонах країни? Знову в кращому випадку хитка більшість у парламенті й купа потенційних тушок у своїх лавах. Бо поки існують олігархи з «дурними» грошима вони куплять все, що навіть не продається.  

Отже, не розв’язавши проблему олігархату, даремно чекати корінних змін у країні. Але в опозиції немає відповіді: як успішно, цивілізовано й розумно розв’язати проблему того ж олігархату? Але не в тім печаль, що вони не мають такої відповіді. Печаль у тім, що вони й не шукають відповідь на це питання. Бо, схоже, чимало з них знаходиться з тих чи інших причин у певній залежності від нинішніх українських нуворишів. І мають перед ними, очевидно, певні зобов’язання. Отже, виступати проти них ну ніяк не можуть.

  Тому за великим рахунком влада й опозиція, котра ніби як і представляє інтереси народу, прагнуть поки лише лякати один одного. І не більше. Влада – грошима й репресіями, опозиція – ескалацією Майдана на всю країну. І перше, й друге молоефективне й малопродуктивне в сенсі результату.  

Можливо, й справді мають прийти нові лідери, котрі не імітуватимуть революцію, а займуться формуванням радикальної масштабної програми перезавантаження країни, де кожна людина може знайти свій інтерес. Або нинішні лідери відкриють очі чи позбавляться залежності від сильних і багатих світу цього. Бо до робітників і селян, котрі нині гостро потребують справедливості, ще ніхто і не звертався. І не формулював для них їхні перспективи. Про них просто забули. Може, вже цього простого люду, який врешті й створює суспільний продукт і є локомотивом суспільних процесів, й немає вже в країні? Залишилися лише ті, хто купує й продає. Але з ними революції не зробиш. Треба шукати тих, кому нічого втрачати. І найшвидше порозумітися з ними. На Сході, на Заході, на Півдні й на Півночі. Тільки тоді можлива мирна й ефективна революція, що передбачатиме зміну системи влади й перезавантаження країни. Чи не так?