Дорослішати — це важко. Ти починаєш розуміти, що політика жодного дня не була глибшою за її розуміння пересічної людиною. Україна мов корабель, який крутиться у вирії підземних течій, керівництво якого спростовує будь-які заяви про нестачу продуктів та питної води, застереження про відсутність будь-якого курсу та стратегії.

Український народ, який досі ніколи не бачив справжньої держави, не мав відношення до формування органів, та взагалі не розуміє змісту беззмістовних інстанцій та органів, стривожений все більш гучними закликами про рятувальні шлюпки. Коли туман розсіюється та всім стає ясно, що країна захоплена піратами, у трюмах все ще хтось працює веслами, тримаючись за них, як за спасіння від всіх бід, вірячи в те, що якщо швидше гребти, то вигуки закінчаться, а їжу подадуть вчасно.

Дорослішати — це важко, тому що чим би не скінчилась Українська Революція, розуміння, що кожен з нас несе персональну відповідальність за свою країну не зникне. Не Захарченко, не Янукович, не Путін, не Яценюк, а кожен з нас відповідальний за те, в якій країні будуть народжуватися наші діти, чи зможуть вони бути успішними на нашій землі, чи зможуть вони жити без страху та вірити у людські цінності, не випробовуючи їх кожен раз спілкуючись зі своїм начальством, з державними інспекторами чи з міліцією.

Влада здатна лише на те, що ми можемо собі уявити, що ми можемо їй дозволити, і не більше. Важливо розуміти, що під загрозою зараз не обличчя влади, а її необмежені можливості бути Мойсеєм, який веде українській народ у правильному напряму.

Якому напрямі, чому правильному? Час ставити питання, не чекаючи швидкої і відвертої відповіді.