Від 1999 року в Україні 22 січня відзначається державне свято — День Соборності. У чинній Конституції записано, що Україна є унітарною, соборною державою. Соборність українських земель означає їх неподільність та єдність. Ці словосполучення були і є актуальними як у контексті боротьби наших попередників за територіальне об’єднання українських земель у єдину державу, так і в контексті ідеї збереження цього об’єднання в наші дні.

Як відомо, наша історія має чотири періоди територіальної соборності українських земель. Це період Русі-України ІХ-ХІІ ст. (традиційна назва держави — Київська Русь), період козацької республіки — Запорізької Січі (XVI-XVIII ст.), період УНР (1919 р.) і сучасний період, розпочатий 1991 р. у зв’язку з проголошенням незалежної соборної держави Україна.

Абсолютна соборність всіх українських земель залишилась лише в піснях та мріях нашого народу про Україну від Сяну до Дону. Не знаємо, як до Сяну, а до Дону наші східні кордони не дотягують десь із півтори сотні кілометрів.

Не витримують жодної критики й ті тези російських та проросійських політиків в Україні, буцімто соборна Україна в її сучасних кордонах зобов’язана Йосипу Сталіну, який приєднав до неї Галичину, Волинь, Буковину та Закарпаття. Гадаємо, не треба доводити, що той диктатор тоді менш за все думав тоді про нашу соборність, — він дбав лише про буферну зону на західних кордонах СРСР.

Так само і Микита Хрущов, зовсім не завдячуючи своєму нібито українському корінню, передав Кримську область до складу УРСР у 1954 році. Так було раціональніше з точки зору економії ресурсів комуністичної імперії. А про те, що Україна будь-коли вийде зі складу СРСР, Микиті Сергійовичу не могло тоді наснитися навіть у кошмарному сні. 

Отож, збереження територіальної єдності України і плекання душевної соборності її громадян мусять бути найпершим обов’язком тих, хто формує громадську думку, передусім — високих державних мужів, лідерів політичних партій, письменників та журналістів. Натомість переважна їх більшість сьогодні пропонує українському суспільству далеко не об’єднавчі ідеї. Доволі часто ці ідеї базуються на антидержавних міфах — мовних, географічних, історичних, етнокультурних, політичних тощо.

Зупинимо свою увагу лише на трьох антидержавних міфах, які час від часу поширюються в Україні й таким чином перешкоджають нормальному розвиткові нашої держави.

Перший, пов’язаний із проблемами етногенезу, становить собою активно відроджувану сучасними російськими істориками та політологами й підтримувану деякими їхніми українськими колегами концепцію єдиної давньоруської народності (“батьками” цієї концепції, а точніше, штучно сконструйованого міфу, є ЦК КПРС і російський історик В.В. Мавродін), яка давала підстави Московській державі в минулому претендувати на київську спадщину, виправдовувати московську експансію на українські землі, а сьогодні є основою новітнього російського панславізму.

Другий міф — про поліетнічність населення України: усі керівники Української держави у своїх урочистих промовах стверджують, що в нас проживає чи то 140, чи то 150 народів; ці цифри ввійшли до шкільних підручників, починаючи з книжечок для дитячого садка. 

Третій міф — про дискримінацію російськомовного населення в Україні. Метою творців цього міфу є географічна периферійна локалізація у країнах колишнього СРСР досить потужних інтеграційних тенденцій, які йдуть із Москви. Насправді ж тільки сліпий не бачить, що ніяких “утисків” росіян в Україні немає, натомість відбувається нищення етнічного, сакрального, ритуального життя українського етносу, його історичної пам’яті, духовності, традиційного-культурного буття.

Ці антидержавні, політичні за своїм характером, міфи відносно етнокультурного буття в Україні неважко розвінчати. Так, на доказ того, що Україна не є поліетнічною країною, наведемо кількість окремих представників різних етносів — мігрантів, які з легкої руки політиків виросли в міфічну цифру 150-ти (!) народів України (за даними “Етнічного довідника” 1996 р.): енці (1 особа), нганасани (1 особа), ороки (2 особи), іжорці (9 осіб), негідальці (10 осіб), нівхи (10 осіб), орочі (19 осіб), ітельмени (2 особи), кети (8 осіб), ліви (6 осіб), алеути (15 осіб), мансі (37 осіб), коряки (52 особи), нанайці (39 осіб), саамі (19 осіб), евени (25 осіб), евенки (111 осіб), американці (11 осіб), белуджі (45 осіб), вепси (169 осіб), дунгани (140 осіб), агули (78 осіб). І додамо, що список етносів, які мешкали в Україні та той час перепису і складали чисельність до 200-300 осіб, можна було б значно продовжити: це абазини, австралійці, алтайці, голландці тощо.

Із цього можна зробити висновок про те, що Україна не більш поліетнічна, ніж будь-яка унітарна країна Центральної і Південної Європи, де про їхню поліетнічність ніхто не говорить взагалі.

До наведених трьох можна додати ще й такі відцентрові, сепаратистські міфи: про суттєві відмінності між мешканцями українського сходу і заходу, про окремішність “русинів” і “народу Донбасу” — їх активно роздмухують певні політичні сили, як правило, під час виборчих перегонів.

До антидержавних міфів, які сьогодні творяться в найсхіднішому українському регіоні — на Луганщині — відносемо ще міфи-вигадки місцевої посткомуністичної політичної еліти про те, що наш край усуціль російськомовний, про те, що Катерина ІІ є засновницею Луганська, про жертв ОУН-УПА з території Луганської області тощо.

Залишаються живучими в нас і давніші, радянські міфи історичного змісту. А щоб місцеві мешканці не почали мислити по-державному, по-українськи, з їхньою свідомістю наполегливо працюють політично заангажовані ЗМІ (яких тут абсолютна більшість), а для дітей пропонують підручники на зразок подарованого нашим п’ятикласникам іще у 2008 році Віктором Чорномирдіним і виданого в Росії “Страноведения” (за словами того добродія, цей підручник є альтернативним до українських підручників, які “перекручують історію”).

А віднедавна за підручниками, апробованими на Луганщині, з легкої руки міністра Д. Табачника, почала вчитися вже вся Україна!

Разом з тим, усе гучніше лунають територіальні претензії до нашої соборності з боку Росії. У 2010 році віце-спікер Держдуми Росії В. Жириновський заявив, що в 2014 році південно-східна Україна має стати Південно-західним федеральним округом Росії.

А 2013 року сам Президент Росії В. Путін у своїй приватній бесіді з екс-президентом США Д. Бушем сказав, що Україна в її сучасних кордонах є штучним політичним утворенням, а її південно-східні регіони — це історично російські землі.

На превеликий жаль, в унісон цим зазіханням звучать голоси і в самій Україні. При цьому, як це не дивно видається, з боку нібито національно-свідомих письменників та журналістів. Так, Юрій Андрухович, Василь Шкляр та львівський журналіст Остап Дроздов уже не раз заявляли про те, що Донбас та Крим є раковими пухлинами на тілі України, які треба якомога швидше видалити.

А коли ми поставили в прямому ефірі «Радіо Свобода» запитання тому ж таки Андруховичу, чому він вважає наш Луганськ неукраїнським містом, той відповів, що це проявляється в тому, що там його не впізнають на вулицях. Як кажуть, це було б смішно, якби не було так сумно.

Отже, сьогодні, як ніколи, всім справжнім патріотам України треба об’єднати свої зусилля для того, щоби передати своїм дітям та онукам нашу соборну державу в тих кордонах, у яких ми її мали після розпаду СРСР. Бо занадто вже багато є охочих порушити її соборність — як у самій Україні, так і за її межами.