Спеціально для теоретиків у погонах.

Вони штурмують Український Дім. Я розношу бутерброди: «Бах! Шандарррах! Бум! Бутерброди смачні! Бабах! Завітай, не минай - бутерброди наминай! Шарррах-Бубум!»

А що мені ще робити? Вояка з мене кепський. Та й, крім того, я чудово бачу, що Самооборона Майдану за якихось півтора місяці, з ансамблю самодіяльності при клубі залізничників, перетворилася на справжній військовий загін. Діють вони чітко і напрочуд злагоджено. Недисципліновані помічники-партизани скоріше плутаються під ногами, ніж допомагають.

Півтори години по тому. В трьох сотнях метрів від Українського Дому все тихо. Народу відверто мало. На барикаді внизу Прорізної кілька знервованих хлопців.

«- Беркут висадився на Михайлівській площі. За п'ятнадцять хвилин може вдарити сюди, а у нас навіть коктейлю нема!»

Я кажу, що у мене, суто випадково, є купа порожніх пляшок - можна було б приготувати щось веселе. Було б із чого.

«- Зайди он до того намету. Там старшой».

Заходжу, вітаюся. Пояснюю в чому справа:

«Хлопці кажуть, до нас гості збираються, а зустрічати нема чим».

Чоловік меланхолійно дивиться на мене крізь прорізи у балаклаві.

«Малий, ти чого? Із дуба впав? Як «немає чим захищати»? Яка «гола барикада»? Ти хоч уявляєш скільки бійців тут буде за дві хвилини, якщо дадуть команду? Йди звідси, не мороч мені голову».

Після цього я дивлюся на порожню вулицю зовсім іншими очима. Я ніби відчуваю силу, що стоїть за цим зовнішнім спокоєм. Здійснився процес кристалізації збуреної людської маси в стійкий сплав. Цей процес вже відбувся. І то не тільки на Майдані. Він відбувся в цілій країні. Сила існує незалежно від того бачиш ти її, чи ні. Але для стороннього спостерігача, для того, хто отримує новини лише через екран ТБ або комп’ютеру, порожня вулиця залишається лише порожньою вулицею.

У інтерв’ю, які на правах анонімності дають члени організованого злочинного угруповання «Беркут», раз по разу звучить фраза: «Якщо нам дадуть наказ, ми зачистимо Майдан за десять хвилин». Раніше мене це лякало. Я розумів, що це хвальковита брехня, але все одно по серцю одразу пробігала маленька нервова тваринка із дуже холодними лапками. Я заспокоював себе запитанням: «А що, досі наказів не було? Ви просто так там стоїте хлопці? З власної ініціативи? Звісно, якби могли зачистити – зачистили б одразу».

А мій внутрішній Янукович, вдягнений у бойовий обладунок спецпризначенця, відповідав, помахуючи кийком: «Та я б вас давно всєх в асфальт втоптал. На мєждународниє санкціі нариваться нєохота».

Можливо, ще місяць тому воно так і було. Але зараз ситуація змінилася. Я вже не впевнений у правильності загальної думки, що затягування переговорів працює на президента. Він, мовляв, тягне час та збирає сили. Найсильнішим він був два місяці тому. А з вершини є тільки одна дорога – вниз. Натомість, майданівські сотні з кожним днем стають більш організованими та набувають досвіду.

Тому погрози зачистити Майдан за десять хвилин, все більше стають подібними обіцянкам російського міністра оборони звільнити Грозний силами одного полка ВДВ. І наслідки спроби здійснити ці погрози будуть схожі. Якщо так піде далі, то скоро світова спільнота закликатиме повстанців утриматися від зачистки «Беркуту».

Навряд чи в це повірить хто-небудь зі злочинців, які і досі, внаслідок інерції мислення, вважають себе правоохоронцями. Їм роками торочили, що вони герої, здатні подолати будь-який спротив. Але будемо відверті, чи доводилося їм, хоча б раз у житті мати справу зі справжнім спротивом? Не розганяти мирні демонстрації, бити по нирках студентів-ботанів, чи знущатися із заарештованих, а за відсутності значної чисельної переваги виходити проти організованого та рішуче налаштованого супротивника, що має екіпіровку достатню, щоби дати гідну відсіч у рукопашній?

Ні. За двадцять років незалежності України не було приводу до використання поліцейських сил спецпризначення у таких масштабах. Тож усі наші спеціалісти із розгонів та зачисток, це просто теоретики. Треновані, добре годовані, але теоретики. Зіткнення із дійсністю може виявитися для них фатальним. Я би поспівчував їм, та чомусь не хочеться.