Жіночка поряд зі мною – це і є Україна. Вона живе у злиднях, хоча могла б жити багачкою. Виснажена. Зажурена. Сльози з очей ллються рікою. Їй інколи так хочеться посміхнутися – але не знає, де знайти причину для щирої радості…

Вік поважний, вона багато пережила. Її життя – історія, яка вражає. Старенька могла б виглядати елегантною вишуканою пані, на яку ніколи не повернеться язик сказати: “бабуся”. Одначе краса схована горбом, сутулістю, холодним сумом у очах, старезним одягом, зсохлою від важкого життя шкірою, а зморшки… Оці зморшки – немов свята українська земля, яку ця клята влада хоче продати. …Коли ж бідолашна жіночка має слідкувати за собою, якщо зранку до ночі треба працювати на городі?

Найперше вона – Мама, яка береже і опікає своїх дітей та онуків, якби тяжко їй не було самій. І якими невдячними не бували б часом її сини і дочки… А вона ж і померти може, якщо ми не захистимо.

Їй так хочеться, щоб скінчилося “врем’я люте” і настав “садок вишневий коло хати”. Та поки що “неначе люди подуріли: самі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть”. А чи може бути все інакше? Якщо “самі ідуть”. І мріють не про те, щоб таке жахіття завершилось й прийшло нове життя. Ні, воліють самі стати панами, до яких “на панщину” будуть ходити інші люди? І сьогодні ця панщина починається у кабінках на виборах, де кожен сам-на-сам із власною совістю. Але чомусь не завжди думає про Маму… А вона – плаче.