Коли ми з дружиною почули цю історію, перше, що ми згадали, були «Вершники» нашого земляка Яновського. Тим більше, що герої цієї історії десь з тих місць якраз і походять.

У знайомої нашої три родичі-міліціонери з села поблизу Кіровограда регулярно їздять у відрядження до Києва. У тому числі на Грушевського. Один - «беркутівець», ті два - звичайні ППСники, їх не ставлять на перші лінії, тримають в тилу. Отримують за відрядження вони відповідно менше за «беркутів». Та знайома питала якось їх: «Там мій чоловік на Майдані, на Грушевського. В нього ви теж стрілятимете, в родича?». А міліціонери і кажуть: «А шо ж! У нас така робота!». Прошу зафіксувати у протоколі - їх ніхто не примушує. Їдуть добровільно - заробити. І дружини їх радісно за премію на новий «тєлік» відправляють «заробітчан» на нові «подвиги». 

Але я вам хотів розповісти не про викривлену мораль навіть. Це була преамбула до іншої історії. Більш оптимістичної? Не впевнений. Не знаю. Більш людяної? Можливо. Коротше, слухайте.

Мати «беркутівця» наприкінці січня, коли вже літали коктейлі і кулі, вирішила передати сину валянки - морози, син мерзне. Вирішила передати через сусіда, який також стояв на Грушевського. З іншого боку барикади. Ну а що, сусідка ж просить - як тут відмовити? Одна проблема - як підійти до щитів ВВ і передати на той бік, щоб ті не підстрелили і свої зрозуміли. Тому довелося вночі сусіду залишати барикади, їхати до казарм за місто, де «беркутівець» після зміни перебував, і підпільно передавати ті валянки.

А ще я згадав «тітушек», які під охороною міліції і опікою чиновників ОДА били молотками кіровоградський євромайдан 26 січня. І «гастролерів» з Вінниці і Кривого Рогу було не так вже й багато, місцеві в основному.  Їх майже усіх впізнали - той тренер спортивного клубу, той - сусід чийсь, до церкви ходить по неділях - он, фото з іконами «Вконтакті» викладає, є така слабкість. А ще хтось комусь родич взагалі. Ну, рідних своїх може й не бив, а інших - чому б і ні?