Іноді доводиться чути обґрунтовану думку, що сучасна криза світової економіки це, багато в чому, криза надмірного ускладнення. Проте, теорія управління підказує, що найчастіше рішення поділяються на дві категорії: прості і правильні. Соціальна сфера зовсім не виключення. Один з найнебезпечніших видів брехні - демагогія, може бути визначений як пропонування простих відповідей на складні запитання. Прості відповіді, розхожі ярлики, яскраві гасла дозволяють діяти рішуче, тобто ухвалювати прості рішення і, не замислюючись реалізовувати їх.

На просту пропозицію відмовитися від простих рішень найчастіше доводиться чути щось подібне до: не потрібно ускладнювати, так можна все заплутати! Але якщо нас так легко заплутати усього лише закликом замислитися, то наша ясність нічого не варта...

Наша сьогоднішня соціально-політична криза породжена кризою відсталої системи управління. І зараз вона загрожує перерости в масштабне громадянське протистояння. Більшість рішень і центральної і регіональної влади виглядають ірраціональними і ведуть до ескалації конфлікту. Яка логіка занурює нас в хаос?

Історія свідчить, що будь-який успішний державний проект (в тому числі як стійка самовідтворювана система управління, що розвивається) проходив кілька обов'язкових етапів становлення. По-перше, майже в усіх випадках необхідною базою успішної держави був національний проект. Суспільство, нація повинні дати відповідь на питання: хто ми?

Парадоксом нашої історії є те, що ми вже давали відповідь на це питання. За чесну і повноцінну відповідь, за відповідальний національний вибір ми заплатили потом і кров'ю своїх синів: від Григорія Сковороди і Петра Могили до Михайла Грушевського, Андрія Шептицького і Степана Бандери. З огляду на ряд обставин ми не почули відповіді, нація як ціле виявилася не готова прийняти її. Це не означає, що ми вимушені знову і знову відповідати на питання «хто ми», це означає, що ми повинні прийняти своє минуле і усвідомити його як свій історичний вибір.

Наступне питання, на яке повинна відповісти нація, - це питання форми державності: в якій державі ми хочемо жити? На це питання ми відповідаємо всі роки незалежності України. Всі наші Майдани, всі революції були спробами відповіді саме на це питання. Цікаво, що з одного боку, не можна сказати, що ми не даємо відповіді на нього. Проте цілком очевидно, що якщо існують риторичні відповіді, то ця - якраз така: ми наполегливо не хочемо її чути.

Можливо причиною тому - наша неготовність почути власну вистраждану відповідь на перше питання - питання про національну ідентичність.

Зараз ми підійшли до того моменту, коли прийшов час відповісти на третє питання: в якому суспільстві ми хочемо жити? Саме питання про суспільний договір, устрій суспільства є центральним в сьогоднішньому протистоянні суспільства і влади.

І можливо причина того, що влада настільки глуха до вимог людей полягає і в тому, що власне суспільство не засвоїло, не почуло власних відповідей на попередні - життєво важливі для держави, що відбулася, питання.

Саме тому ми, здається, приречені боротися з примарами і вічно потрапляти під вплив безпринципних демагогів, що апелюють до найпримітивніших пропагандистських міфів. Тому ми здаємося такими вразливими перед зовнішньою силою.

І наші нескінченні звинувачення один одного у фашизмі, готовність до насильства і ненависті - лише неминуча ціна історичного монологу нації, послідовності непочутих відповідей на непоставлені питання.

Сьогодні важливо зрозуміти, на яке питання ми хочемо відповісти саме зараз. Слід перестати репродукувати відповіді на неактуальне питання і, таким чином нескінченно відтворювати ненависть. Ми вже відповіли на деякі питання, пора прийняти власний вибір і рухатися далі. Ми хочемо переформатування суспільства і влади і шукаємо для цього сили.

Але нескінченний цикл тих самих запитань призводить до помилкового визначення загроз і ресурсів. Здається очевидним, що усі ми хочемо жити в сучасному правовому суспільстві, ґрунтованому на всебічному дотриманні прав людини і основних громадянських свобод. Саме це просте прагнення виводило нас на усі акції останнього часу і тримає десятки тисяч людей на майданах по всій країні. Проте, це ж прагнення, реалізоване в колективних акціях, приводить і до пошуків загального ворога.

Ми не почули відповіді на питання «хто ми», а тому нескінченно шукаємо «іншого», щоб звинуватити його в усіх бідах. Проблема в тому, що уніфікація суспільства робить нас істотно більше вразливими по відношенню до багатьох загроз. Всі найстрашніші тиранії розпочиналися з уніфікації: етнічних або ідеологічних зачисток. Далі - легше. Чим різноманітніше суспільство, тим захищеніше воно від зовнішніх і внутрішніх негативних впливів. Тому будь-яка ксенофобія є очевидною загрозою, і об'єктивно зменшує ресурс розвитку суспільства, тобто працює проти реалізації наших прагнень.

Але і це ще не все. Те, що на більш ранніх етапах було корисним і навіть необхідним для розвитку суспільства, надалі починає шкодити йому. Зараз я, напевно, скажу дуже непопулярну річ, але вона має бути повторена. Націоналізм і права людини не сумісні в повному обсязі в сучасному суспільстві, якого ми прагнемо. Це саме по собі не погано і не добре, це просто факт. І нам слід вибрати, що для нас важливіше: наприклад, братська допомога кримськотатарського народу в розвитку держави або тотальне усунення «п'ятої колони».

Ось, ситуація складається так, що в нашому суспільстві сформувалися так би мовити дві суб - нації. Для яких не лише відповіді, але і самі питання «хто ми» і «в якій державі ми хочемо жити» звучать неоднаково. Важливо зрозуміти, що ця різниця - теж частина нашої загальної історичної відповіді. А крім того, насильницька уніфікація, дискримінація однієї частини суспільства (наприклад «совків» або «бандерівців») заради майбутнього щастя - неминучий шлях до катастрофи. Є діяння, прощати і забувати які не можна, але грань між люстрацією і дискримінацією занадто тонка, а ціна помилкового кроку - національна катастрофа.

Тому в моменти історичного вибору солідарність і людяність важливіші за принциповість. Сьогодні добро важливіше за істину - такий наш нелегкий вибір.

Припинити говорити мовою ненависті - непросто, особливо коли відповіддю на мирний протест є криваві провокації і демагогія. Але даючи історичну відповідь на питання «хто ми», ми довели, що для нас є речі важливіше не лише за мир, але й за власне життя. Наслідуючи Честертона, ми приймаємо людську гідність за національне надбання. Ми вміємо воювати і помирати, але не повинні більше визнавати ефективність насильства і зла. У цьому і полягає наш сьогоднішній цивілізаційний вибір.

Якщо говорити примітивно, почати треба з простого - з визнання того, що обмін ідеями ефективніший за обмін ударами. Ми вже довели, що і того і іншого в нас - з надлишком…

Зараз, коли ми невпевнено завмерли на порозі безодні, нам треба усвідомити, що ми завжди можемо зробити вільний вибір, ми можемо почути самі себе і один одного, прийняти один одного і спільну міру відповідальності за спільне майбутнє.