Хочу жити в країні «Майдан», де всі відчувають себе частиною одного цілого, частиною однієї країни, де немає «схід-захід», «російськомовний-україномовний», де всі - українці, стоять один за одного.

Хочу жити в країні «Майдан», де лікар надасть тобі безплатну медичну допомогу, для якого всі пацієнти одинакові, який давав клятву Гіппократа не просто на словах, а потім приходить в Будинок профспілок на кухню і каже тобі: " мені потрібно 3 порції бульйону. то для моїх пацієнтів(!). Він робить це просто так. Він свідомий.

Хочу жити в країні «Майдан», де я відчуваю себе захищеною, де я в безпеці. Звучить абсурдно, але поза периметром Майдану останнім часом мені страшно навіть носити жовто-блакитну стрічку, не то що великий прапор. На Майдані всі свої.

Хочу жити в країні «Майдан», де не тільки мама переживає чи я не голодна, але абсолютно невідомі тобі люди. Я була там волонтером, я те бачила. Коли абсолютно незнайома жіночка, принісши мені вечерю, сказала: «я не відійду, поки ти не поїси». (не відійшла).

Хочу жити в країні «Майдан», хочу бачити очі і обличчя, які наповнені добром, які позбавлені корисливих цілей. Хочу жити поряд з тими двома подружжями, які в суботу вночі прийшли розносити чай замерзшим хлопцям на барикади (Ідеальна сім'я); 3-ма жіночками, які приїхали з Сум аби допомогти; хочу жити поряд з Анною Іванівною, якій 72, але яка наповнена життям і правдою, а тому вона там, мною омріяній країні - на Майдані. Список довгий, думка одна - Вони свідомі.

Хочу жити в країні «Майдан», де головна пісня - не «мама люба, давай, давай», а гімн України. Вночі він звучить щогодини. Коли звучить гімн, навіть на Інститутській на верхніх барикадах в 4 ночі чоловіки стоять з рукою на серці і співають. Потім звучить молитва. Там немає камер, показу свого патріотизму в ефірі, в «чорних ящиках» і т.д. Вони співають серцем. Я хочу жити в такій країні .

Хочу у всій Україні побачити «Майдан»: від Соломоново до Червоної зірки, від села Грем'яч до мису Сарич. Ми єдині. Слава єдиній Україні!

(с) Світлана Нагорна