Якщо московським політтехнологам таки вдасться реалізувати проект федералізації України, то дана операція стане безсумнівно однією з найуспішніших геополітичних перемог Москви. Водночас така перемога може стати прірвою і становитиме загрозу уже для стабільності самої Російської Федерації.

Тим, що до подій, які відбуваються в Україні, Кремль завжди ставиться з посиленою увагою, навряд чи можна когось здивувати. Проте сьогодні, в період гострої політичної кризи, рівень «турботи» зі сторони північного сусіда досягнув свого історичного апогею та в рази перевищив рівень 2004 року.

Головним напрямом «братньої турботи», на якому зараз сконцентрувала свою увагу кремлівська команда, стала федералізація українських земель, як єдиний шлях для стабілізації ситуації в державі.

Сьогодні ідея федералізації, як єдина рятівна панацея для збереження територіальної цілісності України, публічно озвучується практично кожним українським політиком, який наближений до проросійського сектору. Так, практично для всіх публічних заяв відповідного напрямку, які в різні часи озвучували Медведчук, Царьов, Колесніченко, Добкін, Глазьєв та інші, характерний тезис про неоднорідність та відмінність між українськими Сходом та Заходом, Північчю та Півднем.

Але найбільш детально та послідовно про подальший розвиток зовнішньополітичної стратегії РФ розповів у своєму інтерв’ю для видання «Комерсант-Україна» орденоносний радник президента РФ Сергій Глазьєв. Інформація, яку озвучив один з головних кремлівських антиєвроінтеграторів, не стала відкриттям. Янукович не виправдав надій Москви і, як тільки президентське крісло під ним почало хитатися, російська сторона почала активно діяти, впроваджуючи в життя пункти зовнішньої доктрини, метою якої є відновлення СРСР в його колишніх кордонах.

Доктрина Глазьєва-Путіна

Фактично Глазьєв підсумував все те, що періодично вкидалося російськими політтехнологами в засоби масової інформації. Називаючи федералізацію єдиним необхідним шляхом подолання кризи, він відкрито розповідав про те, що члени цієї федерації повинні мати право самостійно обирати свій зовнішньополітичний курс. Де-факто така заява означає, що російська сторона відмовляється від претензій на територію всієї України, задовольняючись впливом тільки на Схід і Південь. Не останню роль в зниженні територіального апетиту «турботливого сусіда» зіграла громадянська свідомість та незвична політична активність українців, яка за кілька тижнів, завдяки недолугим діям вітчизняної політичної верхівки, виросла в рази. Росії не потрібні бунтівні землі, вірус непокори з яких може перекинутись на внутрішні благочестиві губернії. Тому, керуючись народною мудрістю про те, що краще Добкін в Харкові, ніж журавель в небі, московські політтехнологи сконцентрували свою увагу на напрямах, де можна сподіватися принаймні на якийсь мінімальний успіх.

Проте сьогодні реалістичність тверджень Глазьєва і Ко про абсолютно проросійський Південь і Схід вже наблизилась до практичного нуля. Навіть Запоріжжя - рідне місто радника президента РФ, збирало кількатисячні мітинги в підтримку Євромайдану, чим показало високий клас громадянської свідомості, а це абсолютно не вписується в доктрину «воссоєдінєнія братскіх народов».

Але навіть якщо теоретично Російська Федерація зможе отримати контроль над Південною і Східною частинами України, то геополітичним проривом це для неї не стане, а навпаки може призвести до непоправних важких наслідків, з якими керівництву Російської Федерації буде надзвичайно складно впоратись…

Головним ризиком для Москви в даній ситуації є те, що масштаби та наслідки операції в разі її успішного проведення виявляться непідйомними для економіки Російської Федерації, що спричинить кризу вже в її середині.

Шматок українського вареника, яким можна подавитись

Не виключено, що надихати кремлівських функціонерів на режисерування такого сценарію може успіх подібних операцій проведених в Абхазії та Південній Осетії. В цих регіонах тактика «розділяй і володарюй» дійсно мала успіх – Грузія де-факто втратила контроль над обома провінціями, а маріонеткові режими, які діють на цих територіях, беззаперечно виконують московські інструкції.

Крім цього, починаючи з 2000-х Російська Федерація, змогла повернути контроль на території Чечні за допомогою встановлення там режиму, який постійно підгодовується з російського бюджету.

Але українська кампанія по федералізації, пункти якої зараз намагаються втілити в життя кардинально відрізняється від всіх подібних операцій, які раніше проводились Кремлем. І, як вже згадувалось, першою і головною відмінністю є її масштабність. То на що саме претендує Російська Федерація?

Практично кожна «ода федералізації», озвучена тим чи іншим ідеологом проросійського напрямку, стосується Сходу і Півдня України. На сьогоднішній день це територія Харківської, Донецької, Луганської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської, Одеської областей, Автономної республіки Крим з містом Севастополь включно. Загальна площа цих земель становить 193,814 тис. кв. км., що приблизно еквівалентно площі Білорусії. А чисельність населення станом на 01 грудня 2013 року становило 18 093 601 жителів, приблизно таким же є населення Казахстану. Погодьтесь, що в порівнянні з стотисячною Південною Осетією (територія якої близька за розмірами до площі звичайного району України) ці землі є колосальним гігантом, управління яким потребує таких же колосальних фінансових та адміністративних затрат.

Згідно дослідження, проведеного Артемом Захарченком для «Інвестгазети», тільки одна з перерахованих областей – Харківська, може сама себе прогодувати. В цій області баланс перерахованих в бюджет коштів перевищував баланс отриманих. В решті випадків цей результат є негативним, а це означає, що у випадку приєднання або посилення сфери впливу, російській стороні доведеться підгодовувати маріонетковий режим або одразу кілька режимів. І причому не просто підгодовувати, а покласти на плечі своїх платників податків досить серйозне навантаження, що може бути вкрай негативно сприйнято громадянами Російської Федерації.

Улюблені кавказькі граблі Кремля

Подібне негативне сприйняття сьогодні простежується у відношенні російських громадян до фінансування залежних від Кремля режимів на Кавказі. Яскравим прикладом є Чечня, лідера якої Рамзана Кадирова в Москві активно підтримують, вкидаючи значні федеральні кошти в бюджетну прірву, принаймні на цьому наголошують прихильники досить масового в Росії руху «Хватит кормить Кавказ!», який користується неабиякою підтримкою серед громадян РФ. Згідно соціологічного опитування проведеного у вересні 2013 року Всеросійським центром вивчення громадської думки на замовлення міжнародного дискусійного клубу «Валдай» 51% опитаних респондентів підтримують даний лозунг.

Це не дивно, адже попри показову демонстрацію власної потужності і стабільності, російське керівництво ніяк не може вивести свої «ісконно рускіє» регіони на гідний рівень забезпечення, періодично розкидаючи внутрішньодержавний потенціал на різного роду авантюрні проекти в т.ч. і за межами Російської Федерації.

Результатом такої «різносторонньої уваги Кремля» є те, що на практиці центральні регіони країни не отримують того забезпечення, яке б мало сприяти позитивній динаміці та розвитку цих регіонів. Така ситуація знаходить своє відображення і в демографії.

Так, згідно даних Росстату за період січня-грудня 2013 року в чотирьох з восьми федеральних округів була зафіксована негативна динаміка природного приросту населення – кількість померлих перевищувала кількість народжених.

Зокрема, негативний природній приріст населення спостерігався в Центральному федеральному окрузі, в який входить м.Москва та Московська область, тут він становив -91021, в Північно-Західному -16603, в Південному -8673, в Приволзькому –19676.

Позитивний природній приріст в 2013 році спостерігався в Північно-Кавказькому +88145, Уральскому +32916, Сибірському +29635 та Далекосхідному +8190 федеральних округах.

Чи не є така динаміка сигналом для російського керівництва, який повинен нарешті змусити хазяїнів кремлівських кабінетів почати думати про власну країну, а не цікавитися справами всього світу.

Невже в Москві вже забули негативний досвід Радянського Союзу, який пхаючи свого носа в справи країн усіх континентів окрім Австралії та Океанії, забував про власну країну? Будуючи комунізм десь в Мозамбіку та викидаючи колосальні кошти в підтримку режимів в КНДР чи В’єтнамі керівництво країни не могло забезпечити своїх громадян такими здавалося б банальними речами як можливість вільно придбати автомобіль.

Звичайно зараз автомобіль в Росії придбати не складає жодних проблем, але від старої радянської звички економіка країни страждає і далі.

Близькі далекосхідні перспективи

Постраждати від такої шкідливої звички може не тільки економіка Росії, а й її територіальна цілісність. Будучи найбільшою країною на планеті та маючи загальну протяжність кордонів 60 900 кілометрів, Російська Федерація є тільки дев’ятою у списку країни з найбільшим населенням, чисельність якого становить близького 143,3 млн. чол.

Цілком зрозуміло, що співвідношення кількості населення до його площі ставить Росію в розряд країни з найменшою густотою населення. В свою чергу регіонами, де густина населення є чи не найменшою в державі є Сибірський та Далекосхідний федеральні округи.

За іронією долі, територія цих округів межує з найбільшою за населенням країною світу – Китаєм. Про територіальні відносини між цими двом країнами ходять легенди. В своїй риториці представники китайської сторони не раз і не два натякали на те, що значні території Далекого Сходу та Сибіру повинні відійти до КНР. Навіть після демаркації російсько-китайських кордонів, проведеної в 2005 році та низки територіальних поступок Пекіну зі сторони Москви, китайці не відмовляються від ідеї, рано чи пізно, утвердитися на багатих природними ресурсами землях Росії.

Звичайно, мова не йде про військову експансію. Китай значно підвищив свій рівень у веденні міжнародної політики - зараз ніхто в Пекіні не буде засилати сотні хунвейбінів на штурм чергового острова Даманського.

Сьогодні головною силою КНР стала не зброя і навіть не ідеологія. Головним засобом впровадження китайської експансії стала китайська економіка. Навіщо вводити в сусідню країну танки та жертвувати сотнями тисяч життів власних солдат, заради кількох десятків квадратних кілометрів, якщо набагато простіше купити цю землю або взяти її в довгострокову оренду. Якщо до цього додати ще й масштаби корупції, які сьогодні царюють в сусідній країні, то можна собі уявити обсяги російських територій, якими володіє та має шанс в подальшому захопити Китай, не зробивши при цьому жодного пострілу.

Не має і долі сумніву, що керівництво Кремля добре знайоме з ситуацією на російсько-китайському кордоні. Саме тому ще більше здивування викликає завидний спокій, з яким очільники країни спостерігають за повільною але безупинною втратою власних земель.

Відкоригована реальність

Беручи до уваги всі ті ризики, з якими пов’язані геополітичні зміни на території Сходу та Півдня України, можна припустити, що навіть якщо мрія Путіна-Глазьєва, колись і втілиться в життя, то одразу після її реалізації, кремлівські високопосадовці почнуть шукати шляхи аби скинути зі своїх плечей таке глобальне фінансове і соціальне навантаження.

На сьогоднішній день Росія не має ані фінансових, ані ресурсних можливостей для забезпечення існування новоутвореного суб’єкта міжнародних відносин на Сході і Півдні України, який буде лояльним до Москви.

Крім цього, умовне перебування частини українських земель під протекторатом Москви може викликати серйозне невдоволення серед населення Російської Федерації, адже навіть найбільш відданий прихильник сьогоднішньої політики Кремля, який терпляче ставиться до питання фінансування Чечні або Осетії, не погодиться фінансувати з власної кишені такий глобальний геополітичний проект.