Мене звати Марія Спірова. У січні завдяки програмі Global Conversation на каналі «Євроньюз» я познайомилася з 16-річним українцем на ім'я Тимур, який живе у Києві. Під час онлайн-розмови з Вів'єн Редінґ Тимур майже пророчо запитав про позицію ЄС стосовно ситуації в Україні.

Я пишу цього відкритого листа до нього, але й до всіх українців, які переживають цей особливий східноєвропейський відчай, цей розпач через багатолітню наругу над демократичним ідеалом, яка врешті призводить до масових безладів і поліційних кордонів.

Тимуре, почнемо так: мені дуже шкода.

Сподіваюся, ти в безпеці, сподіваюся, твої друзі в безпеці, сподіваюся, ви ще не втомлені боротьбою остаточно і безповоротно. Хоч, мабуть, це так і є. Знаю, що зі мною було б саме так, якби я була на твоєму місці.

Пробач, що пишу тобі з однієї із країн Європейського Союзу, в який ваше покоління так вірило (чи жива досі ця віра?). Пробач, що ми, чесно кажучи, – купка безвольних і безхребетних істот. Європейські уряди, здається, майже цілковито складаються з людей, які не мають ніякого уявлення про те, що ти і твій народ зараз переживаєте.

Вибач їм, якщо зможеш: вони вважають, що догоджати Путіну – це хороша стратегія зовнішньої політики. Згадай: донедавна вони так само думали про Каддафі.

Їхнє мимрення про «можливі санкції» не допоможе вам у боротьбі проти вашого псевдо-уряду та неоімперіалістичних амбіцій, жертвою яких ви стали. Я це знаю, ти це знаєш, Баррозу це знає.

Насамперед хочу попросити пробачення за мою власну країну, чий міністр закордонних справ п. Віґенін мало не зламав язика, намагаючись дуже обережно не засуджувати насильство, застосоване супроти вас президентом і вашою ж власною поліцією. Узгоджена позиція ЄС, кажеш? Е, ні. Болгарські офіційні особи та інституції порушують європейське законодавство по чотирнадцять разів на день, але ніхто з них ніколи б не посмів заперечити Путіну.

Так що, бачиш, Тимуре, ми тут в одному човні. Ми – в меню геополітичного буфету. Україну подано як головну страву. Болгарія – радше легкий десерт.

(...)

Ми поруч, бо приголомшливий цинізм олігархічних кіл, які зробили обидва наші уряди комічними і маріонетковими, дійсно не знає меж. В них – одна й та ж тактика придушення демократичного спротиву, і навіть вчитель у них – один.

Наш прем'єр Орешарскі і Віктор Янукович недавно сіли за один стіл у Сочі, що символічно підтвердило їхню ганебну політичну спорідненість.

Жорстока пропаганда, яку продукують офіційні українські джерела, викликає у мене дивне відчуття дежа-вю. Бо наші уряди хитро вигадали: якщо незгідні вперто продовжують протест, представники влади оплачують групи здичавілих від надміру тестостерону провокаторів, щоб ті вчиняли бійки, а потім використовують це як привід для застосування поліційного насильства до мирних демонстрантів.

Прем'єр Орешарскі, як і Янукович, назвав тисячі чоловіків, жінок і дітей на нашому власному багатостраждальному майдані Незалежності «екстремістами», аби виправдати дії безлічі поліцейських, які розчавили мітинг. Як і Янукович, Орешарскі виправдовує все – побиття протестувальників, заниження їхньої кількості в рази, залякування і напади на журналістів.

Ясна річ, масштаби подій різні: Київ вибухнув і запалав, люди з цілої України продемонстрували більше відваги, організації і витримки, ніж ми в наші найтемніші часи.

Ваш іспит – це проба вогнем. Наш – вправи у відчаї. Ваші барикади встояли, наші – розвалилися.

А світ двічі з жахом спостерігав. Західні мас-медіа знов авторитетно сперечаються, наскільки «розділеною» є Україна, так наче сьогодні на світі є країни без глибоких політичних і культурних відмінностей. Таке говорили про Болгарію, таке говорили про Боснію і Герцеговину – ніби цим можна все пояснити. Вони це будуть товкмачити до посиніння про кожну націю, яка перебуває в пострадянській орбіті і намагається знайти свій шлях.

Не звертайте на них уваги. Ви – точно не самі. У вас – чисельна перевага. У вас є віра, дрова для обігріву, взаємна підтримка по інтернету. Не зневірюйтеся перед мовчазною більшістю, як це зробили ми в Софії. Просто ігноруйте слізливі пісні, що оплакують СРСР, хоч вони й лунають з різних кутків.

І ще одне: ми живемо в кумедному світі, де логіки мало, Тимуре! Ти не помічав? Усякий протестний рух у наш час негайно перетворюється на «непредставницький» – ніби це якась перешкода. Якби він був «представницьким» і цілком легальним, то не був би протестним, хіба не так? Протестувальники – всюди в меншості. Принаймні доти, доки не переможуть. Мені хотілося б, аби світ про це пам'ятав, а тобі, Тимуре?

(...)

І ось ми – через чверть століття після ейфорійного падіння залізної завіси знову виходимо на площі. Ми, заручники наших власних, вигодуваних нами ж олігархів.

Дві знесилені обмануті східноєвропейські держави – ніби викрадені літаки, яким насильно змінили курс і повели до PAX PUTINIANA.

А тебе і твоїх співвітчизників ще насмілюються називати «терористами».

Тимуре, це вони нас викрали і сподіваються, що їм це минеться. Чесно кажучи, та частина світу, яка мала б трохи потурбуватися про наше становище, теж на це сподівається. Нас кидали перед лицем вірної смерті вже не раз.

Ми не вимагаємо надто багато. Якщо вже нам не дано бути цілком незалежними (що багато разів демонструвала історія), то чи маємо ми право хоча б самі собі обирати залежності?

Чи закінчиться колись наш сором від усвідомлення, що закони – це дишло в руках злочинців? Чи можемо – хоча б раз! – удостоїтися уваги і підтримки у нашому прагненні до європейської цивілізації в її, можливо, останньому втіленні?

Вважай мене наївною, Тимуре, але я впевнена, що можемо. Знаєш фразу «свобода належить відважним»? І хоч чим би все закінчилося у вас і в нас, свобода вже наша, бо ми її захотіли.

Тримайся. Тепло одягайся і не помирай. Я хочу подивитися, як ти знов смажитимеш європейських політиків на гарячій пательні, і хай це станеться от-от.

Марія Спірова