Колись, років так із десять тому, усі російські ЗМІ тиражували повідомлення про випадок зі спаленням цілої священичої родини у тверському селі Прямухіно. Отець Андрєй Ніколаєв, його дружина і трійко малолітніх дітей згоріли заживо...

Свого часу італійський письменник Мандзоні стверджував «Ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті». Культивація ненависті, – цього доволі ницого поняття, якщо воно не супроводжується природним антонімом – любов'ю, – властива не тільки нашим північно-східним сусідам, але й доволі цивілізованим націям Старої Європи. Однак суттєвою є відмінність контекстів. На Захід від українського Чопа добре засвоїли уроки порівняно недавньої історії, коли нагнітання ненависті оберталося якраз супроти адептів таких суспільних доктрин. У пострадянській Росії, яка до того ж несе хрест сповненого «кривавими хлопчиками» столітнього минулого, навпаки – доктрина ненависті є основою будь-якого режиму – чи то самодержавства, чи комуністичної диктатури, чи так званої керованої демократії Путіна.

Мені заперечать, мовляв, навіщо обгрунтовувати бузувірський вчинок затуманених самогоном голів, що ладні продавати за випивку колоди зі зрубів власних домівок, високими теоріями облаштування держави? Я не відкидаю банально-побутових мотивацій тверського злодіяння, поза тим, у ньому чітко простежується життєвий триб «відсутності гальм», коли йдеться про ближнього. Стереотип стосунків вояка-федерала і чеченських мешканців; зажерливого чинуші і безправного прохача; всесильного «царя-батюшкі» і його підлеглих «смєрдов» поступово перекочовує у Російське Нечорнозем'я, у сибірські простори, на Далекий Схід. Тисячі молодиків пройшли «добру школу» – спочатку в Афганістані, відтак – в Ічкерії, Абхазії, тепер,не дай Боже, у Криму – і продовжують втілювати її уроки в безпросвітті тисяч прямухіних. Це не синдром мілітариста-свавільника, це – єдиний, на думку тисяч, спосіб вижити, вивищитися, взяти своє…

Спосіб, в ефективності якого посилено переконує аудиторію російська верхівка. Бо що таке імперія? Це, за визначенням одного з російських філософів, «трансляція певного зразка на увесь простір». Цим зразком для росіян, принаймні, більшості з них, не надто перейнятих високими матеріями, є, за історичною традицією, керівник держави. Якщо він дозволяє собі «мочити у сортирі чеченських повстанців», якщо за його згодою злітають у повітря авта провідників моджахедів у будь-якому куточку земної кулі, якщо підозри в організації найрезонансніших злочинів падають саме на ВВП, – то, скажіть-но, чи не показовим є цей «певний зразок»?

Хіба не переконливими є слова Путіна на прес-конференції в Ново-Огарьово: «Ось я хочу, щоб ви однозначно мене розуміли: якщо ми приймемо таке рішення, то тільки для захисту українських громадян, і нехай спробує хтось із числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, яких, за якими ми будемо стояти позаду, не спереду, а позаду. Нехай вони спробують стріляти в жінок і дітей».

Незабутній академік Микола Амосов колись написав у своєму щоденнику: «Росія ніколи не буде розвинутою. Це не той народ. Будь-який союз України з Росією недоцільний і особливо вбивчий в економичній царині... Ось я, росіян «до мозга костей», та я вам кажу: нічого доброго Україну не чекає, якщо вона піде в Росію».

Чи може стати авторитетом в російських умовах церква? Чи можуть її священики покладатися на імунітет святості та недоторканості? Тоді запитаймо себе, чи засудив найвищий клір із Загорська бодай один нелюдський вчинок у Чечні? І матимемо відповідь на запитання про харизму РПЦ. Вона давно перетворилася на інструмент, який «транслює певний взірець на увесь простір», куди сягають її амбітні плани. Та що казати? Все сказав Кіріл Гундяєв: «Будем надеяться на то, что миссия российских воинов по защите свободы и самобытности этих людей и самой их жизни не встретит ожесточенного сопротивления, которое приведет к крупномасштабным столкновениям».