Комусь не щастить менше, комусь – більше. Крим навіть на світ народився завдяки катастрофі. Якихось сім-вісім тисяч років ніякого Криму не було, не кажучи вже про всілякі Азовські моря. Але одного разу Середземне піднялося, з’явився Босфор, Чорне море ще всміхнулось – і там, де були неозорі степи (а може, ліси), відтоді стирчить із води тільки Крим. Плюс його близнюки-Адалари.

Співіснуванням націй тут уперше зайнялися греки-колоністи та скифи з місцевих. Обвішували один одного при торгівлі вони настільки ж вправно, наскільки й рубали на шмаття, причому відбувалися ці процеси часто не лише одночасно, а й на одній і тій же території.

Відомий геополітик Дарій, підіймаючи Персію з колін, обійшов половину тодішнього світу, та навіть він у Крим не потикався, отримавши протокозацького хуя вже десь на території Херсонщини. Після нього кримські греки, передбачаючи ініціативи з «об’єднання братніх народів», об’єднались у Боспорське царство по обидві сторони Керченської протоки. Але міст будувати не стали. І, мабуть, саме тому протрималися досить довго – на відміну від Дарія, котрий якраз будував мости скрізь, де хотів. Греки не любили викидати гроші казна на що (хоча Олімпіади таки винайшли вони).

Та врешті-решт і в Боспорському царстві відчули на собі всі принади введення обмеженого контингенту задля захисту співвітчизників і конституційного ладу. Спочатку, щоправда, було пару століть розборок між так званими «династами», котрі, в принципі, відповідали рівню значно менш давніх «Сейлемів» та інших «Башмаків». Ну а вже потім наводити лад з’явились братні римляни.

Могутній Перший Рим, на жаль, не зміг прогодувати кримських підданих. Спочатку, навпаки, з них самих вимагали поставок солдатів і хліба, а потім взагалі покинули на поталу скіфам. Тих, у свою чергу, витіснили на південь сармати, двоюрідні дядьки волелюбних осетинів. Цих же загнали у гори нікому раніш не відомі прибалти. Готи-прибалти частково осіли в степовому Криму, але досить скоро й самі повтікали у гори – від гуннів. З суміші всіх цих народів і починалися кримські татари, котрі сьогодні так дратують «ісконних кримчан».

Як завжди, не обійшлося без юдеїв. Принаймні, Хозарським каганатом правили саме вони, і, як не дивно, це була не антисемітська вигадка. Поступово Хазарія відтягла від Візантії весь півострів, крім південних міст-фортець. Але біда на юдеїв насунулась з іншого боку – із Києва. Князь Святослав розгромив каганат; цей прояв українського нацизму, юдофобії та релігійного екстремізму Москва відвернути не змогла, бо не існувала в природі.

Розібравшися з юдеями, Святослав почав розбиратися з Візантією. Справа трохи затяглася, але результати відомі: його син, екстреміст Володимир, пограбував кримський Корсунь-Херсонес і витребував собі серед іншого викупу порфірородну візантійську царівну, завдяки чому й зробився Святим.

Власне, відтоді починається історія Криму, невід’ємна від історії Русі та Заходу (щодо останнього досить згадати легенду, за якою саме з Кафи-Феодосії до Європи потрапила знаменита «бубонна чума»). Ця історія ще жде свого дослідника. Ми ж це дослідження завершимо фрагментом, відносно далеким від Криму.

В зиму від Різдва Христового 1240, а від Сотворення світу, як рахували тодішні кияни, 6748, східні окупанти взяли Київ після запеклого, але не дуже тривалого опору. Князь київський Михайло Всеволодович перед наближенням ворога втік. Великокняжу столицю взяв під руку свою Данило Галицький, приславши для налагодження оборони відомого тисяцького Дмитра.

Але «галичани» й кияни не справилися. За літописом, монголи увірвалися до Києва через Лядські ворота. Насправді тоді вони були не на тому самому місці, що й зараз, але теж – десь у районі Майдану. Такий символізм.

Після завоювання Києва монгольський хан передав ярлик на нього Ярославу Всеводовичу Володимирському. Але той не став переїжджати до зруйнованого міста, а лишився у своїх північно-східних лісах. Після чого, власне, головною серед руських земель остаточно стає майбутня Московія.

Ні, ясна річ, товариші князі ніякого національного мислення в головах ще не мали й мати не могли, а Київ грабували так, що ніякий Черновецький і не мріяв. І все ж таки бачте як воно виходить: суто теоретично, Русь зі столицею в Києві могла б існувати до сьогодні, причому без особливих пробем із сепаратизмом. Все, що для цього треба було свого часу – поменше феодальних партій регіонів та іншого середньовічного федералізму.

І побільше киян та галичан у районі Майдану в потрібний момент.