Історія, на щастя — це не сукупність мертвих, «висушених» фактів, що не мають жодного стосунку до нещадної злоби дня. Ні — це вогненні рядки застереження (як на біблійному Валтасаровому бенкеті), жорстоке повчання майбутнім поколінням, страшне пророцтво. Занадто часто це так...

...Жовтень 1936 року. Четвертий місяць в Іспанії триває кривава громадянська війна (найбільше лихо, що взагалі може спіткати нації). Вже по-звірячому вбито геніального Федерико Гарсіа Лорку. Заколотники-франкісти обстрілюють і бомбують республіканський Мадрид — столиця в облозі. Масові розстріли, катування, зґвалтування, взяття заручників, розправи над мирним населенням — це все стало нормою. Країна перетворюється на руїну.

Проте франкісти прагнуть «зміцнити» бойовий дух у своїх лавах. І ось один із їхніх вищих військових очільників, генерал Еміліо Мола, записує по радіо звернення до мешканців обложеного Мадрида, а рівночасно — до своїх прихильників, де, зокрема, заявив, що крім чотирьох армійських колон, які він має у своєму розпорядження й які наступають на Мадрид, він має ще особливу, до часу «Х» — секретну, п’яту колону. Її завдання — діяти у тилу супротивника. І це головним чином — не брутальні диверсанти з вибухівкою, не вбивці з автоматами, не отруювачі землі й води (хоч і такими справами теж займалися). Ні, в першу чергу це — агенти впливу (!), люди в краватках і солідних піджаках, держслужбовці, журналісти, підприємці, дипломати, навіть духовні особи. Їхня мета — бути завжди готовими дезінформувати населення, ширити брехливі, панічні чутки, закликати «до пошуку компромісів» із ворогом.

Весною 1939 року республіканці — після майже трьох років виснажливої, нелюдської боротьби все ж зазнали поразки. Уряд виїхав до Франції. Президент в «екзилі» Мануель Асанья в інтерв’ю паризькій «Матен» із гіркотою зізнався: якби не зрадники в наших лавах, котрі встромляли ніж у спину — ми перемогли б. До того ж незначну роль відіграла відсутність внутрішньої єдності серед самих республіканців: соціалісти, ліві радикали, анархісти, троцкісти, відверті сталіністи не тільки й не стільки воювали з Франко, як поборювали один одного. Результат? Мінімум 200 тисяч загиблих, в рази більше емігрантів, режим диктатури...

До чого я веду, читачу? Я й сам запитую себе: а чому, власне, пригадався саме цей момент кривавої історії ХХ століття, коли дивився ток-шоу Шустера, коли дехто з шановних, поважних українських депутатів, дипломатів, експертів, діячів культури буквально благав (!) у кремлівських володарів не розпочинати з нами війни, причому підкреслювалась життєва необхідність пошуку компромісу з «Президентом России Владимиром Путиным» (саме так, із підкресленою повагою!) висловлювалась готовність піти на всі можливі, мислимі й немислимі поступки — аж до повернення до угоди від 21 лютого між Януковичем, опозицією, західними посередниками (крім, хіба що, повернення Януковича до влади — спасибі й за це!), приносились вибачення «народу Криму» за те, що «його не чули всі ці 23 роки» (а лише, політеліті варто вибачитись перед народом України за те, що, законсервувавши «радянський» Крим, свідомо чи несвідомо перетворили його на вогнище сепаратизму?). Сумно було дивитись на це. Вірять, що можна виблагати мир у Путіна?

Гаразд, хай це не «п’ята колона» (питання поки відкрите). Але як мінімум — мазохістське національне приниження — в момент окупації Криму. Це — згубний «гандизм» у зовнішній політиці замість спротиву агресора (А тут ще один наш актор, прагнучи довести, що «мы с Россией можем и должны дружить», грає на своєму музичному інструменті спочатку гімн України, а потім — гімн Росії, до його відома — колишній гімн СРСР. Яка гармонія!) А чи не краще було б звернутися до російської культури й згадати рядки Івана Крилова:

«У сильного всегда бессильный

виноват.

Тому в Истории мы тьму примеров

сыщем...»

Безсилі ягнята приречені. Пам’ятаймо це!