З родичами-окупантами, які мліють від щастя в той час, коли озброєні російською армією дикуни, обвішавши Крим триколорами, під прикриттям цієї самої «доблесної» армії катують українських командирів, що не зрадили присязі, я більше не спілкуюсь. Гадаю, всім, хто читає цей пост без допомоги translate.google.ru, не треба пояснювати чому. Після перепалки в коментарях з колишньою знайомою з Москви, яка аргументувала анексію Криму тим, що 90% росіян підтримують захоплення півострова, а страх її чи то родичів, чи то друзів у Дніпропетровську перед війною пояснила не тим, що попід східний кордон України Путін стягнув 100 тисяч вояків і кілометрові ешелони бронетехніки, а тим, що ми, «західняки», бачте, лякаємо дніпропетровців війною, я взагалі ні з ким з росіян не розмовляю. Останнім часом спроба аргументованої суперечки з окупантами нагадує полювання на відьом за часів Середньовіччя. Якщо жінка визнавала, що вона відьма, її спалювали. Якщо жінка не признавалась, її катували доти, поки вона не визнавала, що вона відьма, а потім спалювали. Якщо жінка навіть під тортурами не визнавала, що вона відьма, казали, що диявол примушує її обманювати, і все одно, бляха, спалювали. Те ж саме відбувалось у нацистській Німеччині в середині 30-х років минулого століття. Те ж саме відбувається тепер у нацистській Росії. В основі всього — сліпа, залізобетонна віра в догму, в щось аномальне, щось таке, чого на ділі не існує: відьмацтво в Темні віки, вищість арійців над іншими націями в ХХ столітті, і оттепер — «бЕндерівці», яких ніхто не бачив, але які «тероризують» Україну, і вищість над звичайними людьми вже не німецької, а російської раси.

Щоправда, «не розмовляю» не означає «уникаю розмов». Маю на мобліці три sim-карти, одна з яких російська, — лишилася з минулого червня, який провів у Москві. Номер давно не використовую, в Москву не дзвоню, картка просто «висить» на телефоні, оскільки третьої української мені не треба. І ось сьогодні зранку абсолютно несподівано на цей російський номер телефонує з Москви знайомий, з яким років вісім назад, коли ще займався програмуванням для КОМПАС-3D, працював над спільними проектами (ми обмінялись телефонами минулого літа, плануючи зустрітись у Москві, але так і не зідзвонилися). Чувак, не привітавшись, узявся на мене горлати, бідкаючись через те, як йому заважають жити українські націоналісти, і що нас усіх — цитую: «разом з американцями» — треба мочити. Він репетував хвилини три, зрештою — чисто в російському стилі — перейшов на мати й прокляття.

Я мовчав, розуміючи, що вдаватися до логіки, намагатись переконувати доведеного до істерики опонента марно. Мовчав, з гіркотою усвідомлюючи, що Андрій Макаревич, якого зараз цькують у Москві, мав рацію: бісів з людей випустити легше, ніж загнати в них ангелів. Невдовзі звіряче верещання, мало схоже на спілкування двох людей, мені набридло, я почав думати, як завершити розмову, коли раптом співрозмовник, певно, роз'юшений моєю мовчанкою, випалив:

— Знаешь что? В Сибири уже строят концлагерь для вас!

— Для нас?.. — перепитав я.

— Да! Для таких как ты! Для украинцев! Достали уже!!

Отак-от, концтабір для українців...

Вигадки, звісно. Побрехенька з тої самої опери, що й історії про 1800 автобусів з «бЕндерівцями», які їдуть убивати людей у Криму, про виселення російськомовних з Криму, про відміну святкування 9 травня на території України, про порваних на львівських березах темношкірих студентів, про пограбування потяга Москва-Кишинів одягнутими в форму УПА бойовиками і т.п. Та мова не про це. Той москвич — сімейний, майже сорокарічний чоловік, з вищою освітою — не просто вірив в початок будівництва концтабору. Він хотів, щоб його почали будувати.

— Давай, приезжай, там уже ждут тебя!

Я ще трохи помовчав, а тоді сказав:

— Тільки через твій труп, друже... тільки через твій труп.

І розірвав зв'язок.